— Ґрунтовніше почищу згодом, — кинув сердито, прикручуючи манометр до балона.

Поклавши ключа, він повернувся до детектива, що пильнував за ним.

— Ви готували мені психологічну пастку, містере Дохені, — звернувся Брейд до детектива. — Але я відгадав ваш намір. Ви обплітаєте мене павутинням своїх розумувань і думаєте, що, заплутавшись у тенетах, я впаду в розпач, визнаю свою провину і ви дістанете омріяні докази для присяжників. Але ваші намагання були марні.

— Чому?

— Ваша тактика діє на винну людину, а я ні в чому не завинив. Ще й від того більше, я навіть знаю, хто справжній злочинець.

Дохені щиро всміхнувся:

— Тепер уже ви, професоре, готуєте мені психологічний тест?

— Чого не вмію, того не вмію.

— Гаразд. То хто ж убивця?

Брейд відчував: поблажливий вираз детектива, готовність терпіти цього дивака-професора мало що дратують його, але й штовхають на відчайдушний крок.

— Мені теж потрібні неспростовні докази для суду присяжних, — випалив Брейд. — Я зараз наведу їх вам. Пильнуйте-но лишень.

Він зиркнув на годинника, підійшов до телефона і накрутив внутрішній номер.

— Алло! Це ти? Професор Брейд. Чи заняття з другою групою вже закінчені? Тоді, будь ласка, мерщій до мене в кабінет, добре? — Він поклав слухавку. — Ще кілька секунд, містере Дохені!

Роберта тихенько постукала в двері, й Брейд упустив її. Вона була в сірому лабораторному халаті, більшому на кілька розмірів, місцями знебарвленому та поплямленому хімікатами і з виразною червоною плямою над верхньою кишенею, де Роберта завжди носила олівці, щоб писати на склі.

Вона принесла з собою особливий, майже нудотний запах лабораторії органічної хімії; запах, від якого студентів спочатку млоїло, і лише згодом вони звикали до нього.

Обличчя її за ці дні згасло, наче вогонь життя, що кидав на нього свій відблиск, ледь жеврів. Неуважний погляд, зажурений вираз.

«Бідолаха», — сердячись на себе, подумав Брейд.

— Роберто, цей джентльмен — містер Джек Дохені.

Роберта мигцем глянула на Дохені.

— День добрий! — майже пошепки привіталася вона.

— Містер Дохені розслідує нещасливий випадок, — додав Брейд.

— Випадок із Ральфом? — В очах дівчини спалахнули іскри життя.

— На думку містера Дохені, Ральфова смерть не була випадковість. Я теж так думаю. Це вбивство.

— Чому ви так думаєте? — збуджено запитала Роберта, звернувши вогненний погляд на детектива: — Я знала: Ральф не міг допуститися такої грубої помилки. Хто вчинив злочин? Кажіть-бо, хто?

«Зразу ж погодилась зі мною, — подумав Брейд. — Певно, й сама так вважала».

— Ми саме з'ясовуємо це, — сказав Брейд. — До слова сказати, нам треба поговорити ще про одну справу. Гадаю, містер Дохені уже довідався про твою дружбу з Ральфом.

— Знаю, — в її очах промайнула зневага.

— Звідки? — здивувався Брейд.

— Місіс Нойфельд, Ральфова мати сказала мені, що поліція цікавилась нашими стосунками, — пояснила Роберта і звернулася до детектива — Запитали б мене — і я сама розповіла б вам про них.

— Не хотілося без потреби хвилювати вас, міс, — лагідно всміхнувся їй Дохені. — Гадаю, така розмова не справила б вам приємності.

— Певно що.

— Містер Дохені довідався, що ви з Ральфом посварилися, — докинув Брейд.

— Коли?

— Сідай-но, Роберто. Будь ласка, — запропонував Брейд. — Я хочу нарешті з'ясувати одну річ, і, сподіваюсь, ти допоможеш мені. Сідай-бо, прошу.

Роберта хвилину повагалася, відтак повільно опустилась на стілець неподалік дверей.

— Що ж це за суперечка, професоре Брейде?

— Та, що спалахнула у кав'ярні.

Роберта здивовано глянула на нього. Дохені теж, здається, був спантеличений.

— Ви сперечалися про те, який сорт морозива замовити, — підказав Брейд.

Роберта тріпнула головою.

— Нічого такого не пригадую. Хто вам такого набалакав? — Вона водила по них тривожним і водночас чуйним поглядом.

Дохені не втручався. «Дає мені свободу дій, — подумав Брейд, — а сам наставив пасток і чекає, щоб затягти мені зашморг на шиї, тільки-но я зроблю якийсь хибний крок».

— Оскільки я знаю, — почав Брейд, — ти замовила морозиво з шоколадним кремом, і саме це викликало суперечку.