Мисливці знову помітили моржа. Тільки морж цей був інший, бо відрізнявся від першого більшим розміром і поведінкою. Він безперервно пірнав і робив великі кола. Під прикриттям туману, шо все густішав, байдара підійшла до здобичі майже впритул. Гримнув постріл. Одночасно з ним Кичау влучно кинув у пораненого велетня гарпун. Стрілець пустив у звіра ще кулю, але на якусь частку секунди вона запізнилась. Це й було причиною всіх дальших нещасть.

Морж змахнув ластами, збурив воду і з гарпуном у спині зник у хвилях. Шкіряний трос, прив'язаний до гарпуна, поповз за борт. Кичау почав квапливо перебирати його. У той час Пинич і Омкай з усіх сил працювали веслами, спрямовуючи байдару в той бік, куди плив під водою морж.

Трос швидко розмотувався. До поплавця, що лежав у байдарі, залишилось не більш як п'ять-шість метрів. Гарпунер взяв його в руки. Коли морж вирине і буде вбитий, гарпунер викине пих-пих у море. Морж виринув і, відразу ж знову пірнувши, шарахнув убік. Веслярі не встигли своєчасно повернути байдару по ходу звіра. Трос ковзнув по борту, вирвався з рук Кичау і заплутався в його ногах. Кичау хотів звільнитись від нього, але, спіткнувшись хворою ногою об відро для вичерпування води, упав на дно байдари. Трос миттю зашморгнув йому скалічену ногу і потяг старого у воду. Кичау встиг перевернутися на спину і впертись ногами в шпангоут. Трос натягнувся. Байдара пішла боком. Рикват метушився на кормі з карабіном у руках. Ось-ось мала показатися з води голова моржа. Одначе в густому тумані важко було взяти на мушку ціль, що появлялась на мить. Набравши повітря, звір зразу ж пірнав. Раптом він так натягнув трос, що байдара накренилася і зачерпнула води. Тросом одірвало від шпангоута скорчену ногу Кичау, і він скрикнув: трос тягнув його за борт.

Морж метався у воді. Широка задня ласта, наче лопать гребного гвинта, раз у раз висувалась на поверхню. Вода вирувала, мов у казані. Вгору злітав фонтан бризок. Пинич і Рик-ват кинулись рятувати старого. Але байдара, втративши рівновагу, лягла на бік, зачерпнувши нову порцію води. Тоді товстун Рикват навалився всім тілом на протилежний борт і вирівняв байдару.

У цю мить Омкай, не розгубившись, кинув весло, шарпнув на себе натягнутий трос, трохи послабив його і звільнив ногу Кичау. Ледве він встиг це зробити, звір знову кинувся вбік. Трос, зачепившись за кочет, трусонув байдару. Омкай не встояв на ногах, упав за борт. Борсаючись у воді, він все-таки спритно схопив ремінний трос разом з пих-пихом, що його висмикнув морж з байдари.

Через хвилину Омкай зник у тумані…

Все сталося так швидко, що мисливці остовпіли Отямившись, закричали, засперечалися, розмахуючи руками, дорікаючи один одному за неповороткість.

Всю ніч кружляла байдара в тумані, розшукуючи Омкая. Мовчазні й похмурі, їздили старі мисливці від острова до острова, попадаючи в тумані на мілини, на підводне каміння. Зупинившись, довго стукали у відро, палили з карабіна, кричали. Та марно. Ніде ні звуку. Дрімає нічне море. Принишкло, причаїлось.

Та ось десь збоку пирхнув морж. Трохи згодом ще раз пирхнув. Зраділі старі поспішили на звук. Знову зупинялись, знову гукали, тарабанили у відро і рушали далі. Нарешті їхні сили почали вичерпуватися. Через кожні п'ять-десять хвилин байдара безпомічно опускала весла, як підбитий птах крила.

Старі важко зітхали, мовчки поглядали один на одного. Де тепер хлопця шукати? В такому тумані хіба що побачиш? Рикват почухав потилицю, глухо кашлянув.

— Як на мене, то чи не марно ми гаємо час? Чого вже тут шукати!

— Адже з поплавця зірватися легко, — ослаблим хрипким голосом промовив Пинич, — руки задубіли, ну і.. більше не житець на цьому світі.

— Через мене це все. Нога клята підвела. Краще б мені замість хлопця. — Кичау штурхнув ногою порожнє відро, насунув на очі малахай, відвернувся. Потім, швидко нахилившись, він попробував воду. — А вода, диви, тепла, — пожвавішавши, сказав Кичау.

Пинич і товстун також перегнулися через борт і занурили руки у воду.

Старі мисливці блукали у мороці, наче сліпі. Непроглядною пеленою окутував їх туман. Нічого не бачачи, вони покладались тільки на слух. Скинувши шапки, намагались почути хоч би що-небудь схоже на шурхіт, на шум, на сплеск води. Слух зараз був такий напружений, що легенькі удари бризок, які падали з весел, здавались їм стукотом мотора і вводили в оману. Одного разу їм почулося, що зовсім поруч хтось тихенько схлипує і стогне. Але це не був стогін людини. Він то затихав, то розростався до ревіння вируючого водопаду. Раптом Рикват змінився на обличчі, зблід, в його очах застиг переляк.

— Погане тут місце, — із страхом прошепотів він. — Злий дух лякає нас. Навіщо моржа стріляли… Треба прогнати духа… Лихо нам буде.

Рикват тремтячими руками підняв карабін угору, вистрілив і щосили замолотив веслами. Пикич і гарпунер Кичау здогадались, у чому справа, усміхнулися дивацтву товстуна. Вони добре знали, що у Риквата все ще трималися в голові залишки дідівських забобонів.

— Злий дух — це твої вуха, — зауважив товстунові Пинич. — Вони у тебе роздулись, як пих-пихи, ось і ввижається тобі злий дух.