— Напевно, це був ведмідь, — сказав Джеймі.

— Цілком можливо, — відповів Авасін. — Чіпевеї розповідають багато історій про тундрового грізлі. З цим звіром краще не зустрічатися — він страшенно лютий і підступний. Я ще не чув, щоб кому-небудь пощастило вбити його, і я знаю тільки двох чи трьох чіпевеїв, які бачили його на власні очі. — Його пересмикнуло, хоч він і не змерз. — Хай там що, а ночувати тут я не хочу. Нумо, хутчіш довантажимо санки — й гайда додому.

За кілька хвилин вони вже тягли санки на північ, намагаючись іти якнайшвидше.

Поява росомах, а надто непояснених та застрашливих слідів у Таборі Кам'яного Іглу, стривожила хлопців, і вони прагнули тепер якнайскоріше перевезти до свого житла всі харчі із криївок, розташованих поблизу оленячої загорожі, з тим, щоб надалі їм не треба було туди повертатися.

Впродовж наступних трьох днів вони зробили три ходки, повертаючись щоразу з важким вантажем м'яса та риби. Ці подорожі обходилися без будь-яких пригод, і хлопці раділи з цього, але кожна ставала справжнім випробуванням їхніх сил. Дорога назад, коли і важкими санками доводилось видобуватися довгим схилом угору, до Затишної Полонини, була для них страховинною.

Коли хлопці вчетверте вирушили з табору додому, їм уже не ставало сили, і, пройшовши дві-три сотні кроків, вони мусили зупинятись і відпочивати. Прагнучи відшукати якийсь легший шлях, вони тепер ішли понад берегом озера, маючи намір обійти з півночі вільне під снігу пасмо скель, а відтак завернути знову на південь до входу в міжгір'я. Цей маршрут завів їх у незнайому місцевість, і, відпочиваючи, вони озиралися довкола з особливою цікавістю. Авасінові зіркі очі перші помітили якийсь дивний виступ на гребені хребта, що здіймався попереду, відгалужуючись під прямим кутом від гір, між якими примостилася Затишна Полонина.

— Що то за дивний бугор аж ген на верховині? — запитав він, вказуючи пальцем.

Джеймі глянув туди. Сніг сліпучо сяяв на сонці, але, придивившись, хлопець розгледів щось схоже на кам'яний горб на самому гребені хребта.

— По-моєму, звичайнісінька купа каміння, — сказав він.

— Ні, не звичайнісінька, — заперечив Авасін. — А явно зроблена людськими руками.

Незважаючи на втому, Джеймі відчув приплив цікавості.

— Давай залишимо санки тут, підемо подивимося зблизька, — запропонував він.

Вони сторожко рушили вперед. В міру того, як вони наближалися до відноги, обриси виступу на її гребені робилися все чіткішими. Цікавість Джеймі зростала, й нарешті в нього вихопилося:

— Це ж схоже на Велику Кам'яницю на Казоні!

В ту ж мить він прикусив язика, бо Авасін, почувши ці слова, повівся так, як і слід було сподіватись: зупинився, наче до місця прикипів, і заявив:

— Ходім геть звідси!

Якби хлопці не були такі втомлені, то Джеймі, можливо, погодився б. Але втома зробила його дражливим. До того ж, пройшовши таку відстань, він уже хотів будь-що видобутися на гору й оглянути те таємниче явище.

— Отакої, — сказав він різко. — Ти що, купки каміння злякався?

Авасін уперто стулив губи. Звинувачення в боягузтві боляче шпигнуло його, але він не мав наміру здаватися.

— Коли хочеш, можеш іти сам, — відповів він з серцем. — А я зажду тут.

Джеймі мовчки повернувся до Авасіна спиною й попрямував далі. Він не хотів вилазити нагору сам, бо теж трохи побоювався, але впертість не дозволила йому признатися в цьому. Пройшовши сотню кроків, він зупинився й оглянувся назад. Авасін сидів на валуні, стежачи за ним.

— Вертайся, Джеймі! — гукнув він. — Уже ж пізно, а нам ще стільки йти!

Авасінові слова надавали Джеймі можливість повернутися, не втрачаючи гідності, але він зволів цю нагоду знехтувати і вперто поліз угору.

Через п'ятнадцять хвилин він дістався до гребеня й побачив, що снігу на ньому нема: його здував північний вітер. Просто перед ним височіла купа каміння, що обрисами своїми нагадувала вулик. На протилежному схилі гори стояли ще три таких «вулики».

Відчуваючи дедалі більший неспокій, Джеймі оглянув найближчий горбок. Висота його дорівнювала приблизно трьом футам, а основа за діагоналлю — футам п'яти. Коло нього, на вітрами відполірованій ріні, лежало багато кусочків дерева. Знебарвлені негодою, вони були тверді й крихкі, мов старі кістки. Джеймі нахилився, щоб підняти тріску завтовшки як олівець, і коли він витягував її з ріні, то помітив між камінцями щось зелене. Він опустився навколішки, й за кілька секунд на його вдягненій у рукавичку руці вже лежав гостряк стріли, зроблений, очевидно, з міді, що від старості позеленіла. Гостряк мав ромбовидну форму з чотирма вигостреними гранями і ще й досі зберігав смертоносний вигляд. Джеймі кинув його до своєї сумки й почав уважно оглядати землю. За кілька хвилин він знайшов мідний обух і цілу колекцію кістяних знадобів та оздоб — таких старих, що від дотику вони здебільшого розсипалися на порох. Там були й інші вироби з міді, деякі — дивних форм.

Тепер цікавість Джеймі взяла гору над страхом, хоч він і догадувався, що натрапив, либонь, на стародавнє кладовище якогось давно забутого тубільного племені — можливо, стародавніх, первісних ескімосів. Джеймі знав, що в корінних жителів півночі існував звичай класти всі особисті речі небіжчика до його могили, щоб його дух міг скористатися з них на тім світі. Отже, знадоби, розкидані в ріні, призначалися, очевидно, для людей, чий прах спочивав під кам'яними могилами.

Джеймі подивився вниз, на Авасіна, який чекав на нього, і йому трохи одлягло від серця. Він швидко обійшов решту могил. Біля одної він знайшов прямокутну кам'яну плитку, що мала круглу, до полиску відполіровану заглибину посередині. Дальші розшуки навели хлопця на три таких «мисочки», і Джеймі поклав їх усіх до сумки.