Вони без угаву балакали, намагаючись розвіяти дедалі зростаюче почуття неволі й туги. Джеймі розповідав довгі історії зі свого шкільного життя в Торонто, а Авасін — старовинні індіянські легенди й мисливські бувальщини.

Їм легше було переносити ті короткі години, коли світився каганець. Тоді вони не витрачали марно й хвилини: шили собі нові одежини із шкур, лагодили різне начиння, виготовляли нову собачу збрую, вистругували стріли для лука. До того ж треба було ще й рубати дрова, носити воду, готувати їжу. Джеймі особливо подобалося вигадувати нові страви з того обмеженого запасу харчів, який вони мали. Він готував печені з м'яса, змішаного з рибою. Одного дня він зробив підливу із сушеної водянки. Він намагався щоразу по-новому засмажити оленину і навіть випікав «оладки» з розтертого на борошно й заправленого жиром сушеного м'яса.

Хоч як це дивно, хлопці не тужили за стравами, до яких звикли на півдні. Протягом перших кількох тижнів їм бракувало солі й цукру, але тепер вони вже звикли обходитися без них. Про борошняні вироби вони згадували довше; однак місяць, проведений у тундрі, притупив і це бажання, і навіть згадка про гарячі коржики більше не псувала їм настрою.

З досвіду вони вже знали, що м'ясо, і саме тільки м'ясо, може заступити їм усі продукти, з однією дуже важливою умовою, а саме: з пісним м'ясом треба їсти багацько жиру.

Раз чи два, коли завірюха ненадовго вщухала, хлопці виходили надвір, але оддалятись від хатини не наважувалися, бо хмари на небі не розвіювалися й щохвилі могла знову знятися пурга.

Під час цих вилазок Авасін підстрелив з лука кількох куріпок, а Джеймі розставив десяток сирицевих силець, і в них впіймалося два вгодованих зайці. Вони приємно урізноманітнили харчування хлопців, та вистачило їх, звичайно, тільки на те, щоб роздражнити хлоп'ячі апетити.

Через те, що погода зіпсувалася, собакам доводилося здебільшого сидіти в хаті. І коли Джеймі особливо занепадав духом, він переводив погляд на двох великих гарних псів, і в серці його знов спалахувала надія, бо він вірив, що колись вони допоможуть їм вирватися з полону похмурого зимового Барренленду.

На початку своїх пригод хлопці рідко згадували про рідних, бо пересвідчилися, що такі згадки навівають на них страшну тугу, яка позбавляє сили й снаги і волі до праці.

Проте, в міру того, як спливали дні, вони все частіше думали про рідну домівку.

Наближався Новий рік. Авасін уявляв собі, як його одноплемінники весело готуються зараз до традиційних новорічних відвідин інших індіанських таборів. На багато миль довкола селища крі люди збиратимуться на святкові вечірки, і собачі запряги, прикрашені яскравими стрічками й дзвінкими бубонцями, мчатимуть від хати до хати. Авасін знав, однак, і те, що веселі вигуки не лунатимуть у хаті Альфонса і Мері Мівасін, бо вони оплакуватимуть сина, якого вважають загиблим.

Джеймі часто згадував свого дядька Енгуса і думав при цьому, що Енгус Макнейр, напевно, давно вже втратив, надію знову побачити свого небожа живим.

Одного разу Джеймі полічив карби на свинцевій штабці, і раптом у нього вихопилося:

— До Нового року залишається рівно один тиждень. Всі наші вважають, либонь, що ми загинули.

Решту того дня хлопці просиділи в хатині, охоплені глибоким смутком, який ще більше посилювало журливе завивання пурги. Такого гострого нападу туги вони досі ще не зазнавали, і цього разу вже нічим заглушити її не могли.

Протягом наступних двох днів єдиною темою їхніх розмов була втеча на південь. Їхня журба передалася собакам, і ті скавуліли, висловлюючи хлопцям своє співчуття. Життя в маленькій хатинці, схованій на дні Затишної Полонини, втратило свою принадність.

А потім, за п'ять днів до Нового року, погода різко змінилася. Вітер почав стихати і, нарешті, остаточно вщух. Сонце зійшло і, яскраво сяючи, зависло низько над обрієм. Потепліло. Маси теплого повітря вторглися в Арктику з півдня, принісши з собою облудне почуття весни, до якої насправді залишалося ще цілих п'ять місяців.

Хлопці з радості втратили здоровий глузд, просто-таки очманіли. Стоячи в самих подертих сорочках надворі коло хатини, обидва мали на думці одне й єдине: ось вона, нарешті, довгождана нагода! Тепер можна спробувати втекти звідси…

При цьому вони вперто відганяли од себе думки про ризик і небезпеку. Бажання вирватися з тундри було в них настільки велике, що вони відмовлялися дивитись в обличчя фактам.

А факти були такі: по-перше, зрадлива гарна погода не могла тривати більше кількох днів; на зміну їй знов мусила прийти люта зима. По-друге, щоб добутися до перших північних селищ чіпевеїв, хлопцям треба було подолати понад триста миль закутої в кригу й сніги і всім вітрам відкритої рівнини. Такий перехід мав забрати в них не менше двох тижнів, ба й цілих три, навіть якщо вони подорожуватимуть день у день. А це означало, що їм доведеться нести на собі й везти на санках понад двісті фунтів харчів — для себе й для собак. Цей важкий вантаж гальмуватиме їхнє просування вперед, а отже й їжі до кінця шляху їм потрібно буде ще більше. До того ж цей розрахунок грунтувався на тому, що погода весь час сприятиме їм! Але відлига аж ніяк не тривала б три тижні. Пурга могла на цілий тиждень затримати їх у дорозі — просто неба, без палива, з обмеженим запасом харчів, що танутиме на очах!

Якби хлопці зважили все тверезо й холоднокровно, то зрозуміли б, що мають дуже мало шансів живими завершити цю небезпечну подорож. Але того грудневого дня вони не хотіли думати тверезо. Власне, вони не хотіли думати взагалі, не хотіли знати нічого, крім одного лиш: додому! Вони повертаються додому!

Та все ж, незважаючи на такий безшабашний настрій, хлопці подбали про те, щоб узяти з собою все необхідне. На санки вони навантажили жир, пемікан, в'ялену рибу й м'ясо. Вони взяли з собою також намет, зроблений з трьох шкур карібу. Від запасних ковдр та одягу їм, проте, довелося відмовитися, бо вони знали, що кожен зайвий фунт вантажу буде їм, як камінь за плечима. Сокиру, все своє важке начиння, ведмежу шкуру і навіть лук із стрілами вони залишили в хатині.