Сили зовсім покинули Едварда. Мов непритомний, він мішком упав на стілець.

— Ви наче дорогий годинник, мій друже, — дзижчав у нього у вухах голос Кашбарна. — Коли він зупиняється, його не викидають, а лагодять, роблять для нього новий футляр з оксамиту й шовку. Ви розумієте мене? Життя заманило вас у лабіринт, з якого ви неспроможні вибратися. Чи ваша це вина? Зовсім ні, адже ви тільки те, що з вас зробили. Чому ж ви повинні гинути? Це нікому непотрібно. Досить тільки стати на правильний шлях, показатися в іншому світлі, і тоді все піде так, як слід, навіть краще, ніж раніше. Чи, може, ви не хочете? Може, ви вже вдовольнилися життям? Звичайно, з ним легко покінчити, обірвати його силоміць. Це у ваших руках. Проте я знаю, ви цього не зробите. Ви любите життя, його блиск і розкіш. Ніколи ви не відмовитесь од нього. Та й не повинні робити цього.

Затамувавши подих, Едвард слухав голос, що висловлював його власні думки. А Кашбарн вів далі:

— Ви будете жити, якщо робитимете так, як я вважатиму за потрібне. Ви ще молодий і тому помиляєтесь. Я керуватиму вами.

— Що я повинен робити?

— Викинути за борт усі свої сумніви.

— Всі сумніви?

— Усі! Для вас тут немає нічого складного. Зробіть ще один крок.

— Але ж тоді я лишусь у лабіринті.

— Нізащо! Світ, в якому ви живете, не терпить нерішучих. Він стоїть на брехні. Але обдурювати його треба з розумом, а не так безрозсудно, як робили ви. В майбутньому дійте хитріше.

Маленький чоловічок знову сів. Він спостерігав, граючись ножем для паперів, як вплинули його слова на молодого лорда.

Поблискування леза вивело Едварда з задуми.

— Можливо, ви маєте рацію, містер Кашбарн, — зітхнув він. — Я послухаюсь вашої поради.

Кашбарн посміхнувся.

— Я допомагатиму вам. Не щодня зустрічаєш людину, яку є для чого захищати… від в'язниці.

— Але що примушує вас робити це? — занепокоєно спитав Едвард. — Мене весь час переслідує думка, що в першу-ліпшу мить ви можете відмовити мені в своїй великодушності. Моя доля все-таки у ваших руках. Адже з ваших слів можна зробити висновок, що й ваш принцип життя — не обтяжувати себе муками совісті. Чому ж ви жалієте людину всупереч своїм інтересам?

— У вас залізна логіка! — зареготав Кашбарн. — Але хто сказав вам, любий друже, що я роблю це всупереч своїм інтересам? — Він ще раз наповнив склянки. — Я ж розповідав вам про своє заняття. У кожного є своя улюблена справа. Один має пристрасть до колекціонування, інший захоплюється спортом. Ви, можливо, закохані в коней благородної породи, а я… так, я збираю не метеликів, а людей, справжніх людей. Вітаю вас як один з нових експонатів у моїй колекції, лорд Хакслі! — І він знову зареготав.

Уперше на губах Едварда з'явилася посмішка. Він начебто протверезився, позбувся гнітючого страху. Життя повернулося до нього!..

— Ви так багато хочете зробити для мене, містер Кашбарн, що я не знаю, як навіть дякувати вам?

— Тільки без подяк, — відмахнувся Кашбарн. — Я нічого не збираюся вам дарувати. Облишмо розмову про це. Вернімося краще до справ. Коли ви думаєте виїхати в Америку?

— Щонайпізніше через місяць. Так хоче батько.

— Чудово! Але ви поїдете не через місяць, а вже десятого квітня на «Титаніку», на цьому новому судні Вайт-Стар. За квиток у каюту першого класу плачу я. Влаштовуйте свої справи і будьте напоготові.

— Я… не розумію, — пробурмотів Едвард розгублено.

— Потім зрозумієте, — запевнив його Кашбарн. — Я теж буду на судні. І Бетті також! — додав він з усмішкою.

— І Бетті? Боже, невже це сниться мені?

— Проте було б краще, якби ви на деякий час забули про неї.

— Я не розумію, містер Кашбарн, не можу всього охопити розумом, занадто багато для| одного разу… все так неймовірно.

— Ви вірите мені?

— Як я можу не вірити вам, своєму рятівникові!

— В такому разі не запитуйте мене зараз більше ні про що і, не відкладаючи, готуйтеся до подорожі. Ми обов'язково повинні потрапити на «Титанік». Зрозуміло?

— Цілком!

— Гаразд! — Кашбарн підвівся і подав гостеві руку. Едварда здивував міцний потиск цієї блідої руки. Кашбарн провів лорда до дверей.

Тепер Едвард подивився на світ зовсім іншими очима, йому здавалося, що кам'яні леви біля старовинного під'їзду посміхаються, газові ліхтарі святково сяють, нічний вітер лагідно обвіває його гаряче чоло.

Швидко і легко він пішов назад тією самою дорогою, якою недавно проходив без всякої надії. Візник спав. Едвард нетерпляче розбудив його.

— До міс Кашбарн. Швидше!

Старанно замкнувши двері за своїм гостем, містер Кашбарн не повернувся в контору, а пройшов у розташовану поряд крамничку.

Він змінив піджак на білий халат, сів до столика і, вставивши в око лупу, заходився ремонтувати старовинний настільний годинник. Така робота на самоті вночі стала для Кашбарна потребою, від якої він відмовлявся лише тоді, коли цього вимагали дуже важливі обставини.

Обережно і впевнено виймав він з майстерно зробленого годинника одне коліщатко за одним, як хірург заглиблював блискучий пінцет у тендітний механізм годинника.