— Ви знаєте історію про Монну Лізу?

— О лорд Хакслі! Вся Європа говорить про викрадення цієї відомої картини.

— Я мав на увазі не ту Монну Лізу, милі мої слухачки. Я говорю про лондонську Монну Лізу.

— Розкажіть, мілорде! Будь ласка, розкажіть!

Лорд глянув на годинник.

— Я глибоко засмучений тим, що мушу розчарувати вас. Але в мене побачення.

— О лорд Едвард! Уже й побачення?

Він вклонився і вийшов. Графиня Розес посміхаючись взяла зі столу чашку чаю.

Інженер Белл, «господар пекла», як звичайно називав його Мардок, швидко піднявся на місток і в цілковитій розгубленості кинувся до капітана.

— Його необхідно відкрити! — Цей великий огрядний чоловік хитався, жадібно ковтаючи повітря, його почервонілі очі вилізали з орбіт. Лайтолдер підскочив і підтримав його.

Командор Сміт відступив на крок.

— Що сталося, містер Белл? Прошу вас, візьміть себе в руки!

Інженер відштовхнув Лайтолдера і закричав:

— Ми зараз же повинні відкрити шостий бункер! Там лишилися чотири матроси! Ви чуєте, капітане? Чотири матроси!

Ніхто й словом не обізвався на цю страшну звістку. Всі мовби оніміли.

— І ви тільки тепер помітили, що не вистачає чотирьох чоловік? — хрипко запитав капітан.

Белл схопився за голову. Чорне щетинисте волосся розтріпалося.

— Боже мій! Ці чотири кочегари добровільно взялися гасити пожежу. Вони мусили зараз заступати на вахту. Але їх немає! Вони, мабуть, просунулися дуже далеко і тому не почули сигналу попередження. Ми сподівалися, що вони давно вийшли… Там спека, дим… Там нічого не було видно.

— Ви сподівалися!.. — Сміт повернувся до старшого офіцера: — Ваша думка, містер Мардок?

Мардок глянув на хронометр і знизав плечима.

— Вже майже година, як закрили бункер. Ми запізнилися з допомогою.

— Так, запізнилися, — схвильовано сказав капітан. — Якщо ми зараз відкриємо бункер, пожежа завдяки припливу повітря спалахне знову.

— Накажіть відкрити бункер! Треба зробити все можливе! — наполягав Белл.

— Я не можу дати такий наказ!

— Тоді я зроблю це на свою відповідальність, пане капітан! — буркнув інженер і взяв телефонну трубку.

Але, за знаком капітана, Мардок з Лайтолдером одвели від телефону розгніваного Белла.

— Опам'ятайтеся! — владно сказав Сміт. — У палаючому бункері не може бути жодної живої людини. Ви знаєте це так само добре, як і я.

Белл пильно подивився на капітана.

— Наш обов'язок перевірити це, містер Сміт!

Той похитав головою:

— І для цього я повинен поставити під загрозу все судно, кілька тисяч чоловік, які перебувають на ньому, щоб врятувати чотирьох… покійників?.

Інженер не відповів.

— Хто, крім нас, знає про це? — запитав Сміт.

— Поки що тільки кочегари.

— Ходімо, містер Белл!

Чадне, задушливе марево від розігрітого машинного масла, вугільного пилу та поту коливалося в полум'ї вогненних пащ кочегарки. Купка до чорноти закурених постатей старанно працювала, набиваючи палаючі жерла вісімнадцяти топок.

Голос інженера Белла перекрив пекельний шум машин, від якого дрижало все приміщення:

— Слухайте всі! Пан капітан хоче говорити з вами. — Кочегари поставили лопати і не кваплячись підійшли ближче.

Командор Сміт випрямився.

— Друзі! Наше судно потрапило в біду. Ви знаєте, що шостий бункер охоплений пожежею. При спробі погасити вогонь і відвернути катастрофу загинуло чотири ваших товариші.

Він зняв кашкета.

Кочегари мовчки схилили голови.

— Відкрити бункер, щоб винести звідти загиблих, поки що не можна, — говорив капітан. — Цим ми викликали б нову серйозну загрозу. Цілком зрозуміло, в свій час ми проведемо старанне розслідування. Але зараз від нас вимагається одне: мовчанка. Я зобов'язую всіх, хто знає про пожежу, зберігати цілковиту мовчанку! Жоден пасажир нічого не повинен знати про пожежу. Ніщо не повинно турбувати людей, які довірили нам своє життя й майно. Перед нашим «Титаніком» стоїть відповідальне завдання, і ми виконаємо його з гідністю, достойною славних британських моряків, навіть якщо буде потрібно, ціною власного життя! Завжди пам'ятаймо про це. А тепер, друзі, до роботи! — Він підніс руку до кашкета, на якому в тремтливому відблиску вогню засяяв золотий дубовий лист, і повернувся до виходу.

Кочегари, намагаючись не дивитися один одному в очі, мовчки розійшлися і взялися за лопати. Тільки один з них так запустив лопатою в стальну перебірку, що загуркотіло на всю котельню. Але командор Сміт уже не бачив цього. Із спритністю юнака він піднімався вгору по крутому трапу.

Сер Брюс Ісмей теж був на борту судна. Як президент судноплавної компанії, він, звичайно, мусив узяти участь у першому рейсі «Титаніка». І це дорого йому обійшлося!

Коли постукали в двері його розкішної каюти, сер Брюс стояв перед великим дзеркалом і закінчував вечірній туалет. Увійшов капітан Сміт.