— Коли б я не знав, що ви шанована й багата людина, містер Кашбарн…

— То що?..

— Тоді я подумав би, що за вашою «грою» криється нечиста справа. Зрозумійте мене правильно, прошу вас, ця думка мусила з'явитися неодмінно.

Кашбарн голосно засміявся.

— Ви говорите про нечисту справу? Ви, мілорде?

— Пробачте, містер Кашбарн!

Той заспокійливо кивнув.

— Я знаю, ви знатний лорд Хакслі. В мої наміри не входить робити вам неприємності. Проте варто нагадати: поки що ми перебуваємо на британській землі і, отже, підвладні британським законам.

Слова ці, немов батогом, стьобнули Едварда. Він здригнувся і опустив очі.

Кашбарн почав ходити по каюті, даючи йому час отямитись.

— Ну, вже одумалися? — нарешті запитав він. — Ви мусите ще раз допомогти мені. Завтра відбудеться великий бал на честь закінчення плавання, після якого ви принесете в мою каюту кольє місіс Хорткліф, і тоді ми квити. Ви одержите свої векселі. В очах Едварда блиснула впертість.

— Це вже занадто! Я повинен виставляти себе на посміховище з цією підстаркуватою вдовою?

— Ви досить розумний для того, щоб запобігти будь-якій образі й глузуванню з боку ваших супутників, — цинічно відповів Кашбарн. — Навіщо знову повертатися до старих помилок і сумнівів? Я ж не вимагаю нічого неможливого. До того ж місіс Хорткліф ще досить приваблива жінка, навіть для ваших років, мілорде.

Едвард стиснув кулаки.

— Ви користуєтесь моїм становищем, сер! Ви силуєте мене!

Кашбарн посміхнувся.

— Які страшні слова! Я думав, ви вдячні мені.

— Вдячний! Моя вдячність повинна виявитися у сприянні підозрілим справам?

Ці слова увірвали терпець Кашбарну.

— Вгамуйтеся, лорд Хакслі! Одне моє слово — і ви сядете під замок. Ви — дурень, я помилився у вас!

Едвард злякано відступив.

— Пробачте мою нестриманість. Але я не розумію…

— Не розумію, не розумію… — буркнув Кашбарн. — Сподіваюсь, ви все зрозумієте, коли залишите судно і вашому безтурботному життю настане кінець. Я ж даю вам можливість одержати гроші, стати незалежним. Хіба треба довго роздумувати над цим?

— Що сталося з браслетом міс Мерджері, з діадемою Аліси Гарднер? Що станеться з коштовностями місіс Хорткліф? — спитав Едвард.

— З ними щось сталося? Що-небудь станеться? — насміхався Кашбарн. — Цей Ван-Хуфт зробив вас божевільним. Раджу вам тримати свої нерви на мотузці!

— А якщо Ван-Хуфт розповість про все старим Кеннеді?

— Хай спробує! Та він побоїться торкнутися розпеченого заліза, щоб не позбутися пальців. А дочка ніколи не признається батькові в тому, що віддавала браслет як запоруку кохання.

— Міс Кеннеді зовсім не хотіла цього! — запротестував Едвард. — Вона дала мені обіцянку наступного панку прийти на тенісні корти точно в умовлений час.

Губи Кашбарна насмішкувато здригнулися.

— Хто повірить цьому?!

Едвард не знайшов, що заперечити. Він нічого не знав, але догадувався про все. Цей, на перший погляд, простодушний добряк з посмішкою на вустах, із спокійно складеними на череві руками насправді був дияволом. Він управляв людьми, які були йому потрібні, наче маріонетками. Ця думка збентежила лорда. Він вкладав у слова Кашбарна свій смисл, а не той, якого хотів надати їм цей старий негідник. Едвард повернувся і повільно пішов до дверей.

— Подумайте про місіс Хорткліф! — пролунав за його спиною холодний голос.

Теплий морський вітер гуляв на залитій сонцем палубі, де пасажири коротали час перед концертом. Довгими рядами вишикувалися шезлонги, запрошуючи відпочити й помилуватися чудовим весняним днем.

— Мілорде! — звідкись здалеку долинуло до Едварда. Він не звернув уваги і пішов далі. Але його покликали ще раз. Едвард обернувся, йому махав із свого крісла Домерж. Підсунувши складаний стілець, він приязним жестом запросив Едварда сісти поруч.

— Ви бліді, мов смерть, — сказав Домерж… — Хворіли на морську хворобу в цю чудову погоду чи одержали погану звістку, як майор Батт?

— Як майор Батт? — неуважно запитав Едвард.

— Хіба ви не знаєте?.. — вигукнув здивований Домерж.

Едвард заперечно похитав головою. Він думав, що йдеться про одну з пліток, які зараз його зовсім не цікавили.

— Наша радіостанція прийняла повідомлення про замах на президента США Тафта, — сповістив художник. — Усі на судні тільки про це й говорять. Можете уявити собі, як хвилювався містер Батт, доки, нарешті, не одержав радіограму, що з президентом нічого не трапилось. Майор Батт — ад'ютант Тафта.