Біля лазівки в печеру їх зустріли схвильовані Тремихач, Калузький і Кость Чупчуренко. Всі троє були озброєні автоматами.

— Усі цілі? — запитав Тремихач.

— Цілі, — відповів Чижеєв. А коли зіскочив на землю, то ледве не закричав: по всій нозі, немов струм, пройшов гострий біль. У гарячці бою він не помітив, як його поранили.

— Знімайте сідла і відганяйте якнайдальше коней, — наказав Тремихач. — Треба пожертвувати ними. Вас тепер по сліду знайдуть. Доведеться вхід привалити.

Він сам стьобнув дубцем розсідланого Сениного коня.

— Швидше дійте і приходьте сюди. Через три хвилини підірвемо. Тут лишається тільки Калузький.

Молодь, відігнавши коней далі, підібрала сідла і, оглянувши майданчик, чи не зосталося чогось підозрілого, сховалася в проході. Стрілянина наближалася. Світло ракет уже захопило кущі дикої шипшини.

— Кінчилось наше ходіння сушею, — сказав Калузький.

Тремихач зітхнув, підібрав білий папірець, який міг навести на думку, що тут десь є хід, і, по-старечому зігнувшись, зник у сирій імлі проходу. За ним пішов Калузький.

Засвітивши ліхтар, інженер перевірив закладку вибухівки, потім підпалив бікфордів шнур і поспішив по проходу вниз, до сховища за поворотом.

На нижньому майданчику печери друзів зустріла Катя.

— Ой, які прибрані!

— Приодяглися трошки, — не без самозадоволення сказав Восьмьоркін.

Кльоцко, почувши голоси, сів на ліжку. Він уже міг вставати без нічиєї допомоги.

— Де пропадали? — запитав він причіпливим боцманським голосом. Брови в мічмана смішно стовбурчилися, а обличчя було загадкове. Збагни: гнівається він чи жартує?

Восьмьоркін, зметикувавши, що Кльоцко з нагоди одужання має бути в веселому настрої, з підкресленим молодецтвом клацнув каблуками:

— Так що, товаришу мічман, за регулювальників були у фашистів. Гвардії матрос Чижеєв усім парадом командував. Кожній машині з начальством ніжкою човгав і ось так ручкою: «Будьте ласкаві, на міновану дорогу…»

— Чого штани не навипуск? — раптом присадив його Кльоцко. — Коменданта нема, то вже й форму порушувати можна?

— Та ми ж кавалеристи. Інакше незручно.

— Бачу, що не моряками стали, а ковбоями якимись. Живо привести себе в людський вигляд і доповісти як слід.

«Як завжди прискіпується, значить, діло пішло на поправку», подумав Восьмьоркін і відчеканив:

— Єсть доповісти по уставу.

Але не встиг він доповісти. Почувся глухий і протяжний тріск, так ніби хтось нагорі розідрав на шматки цупку матерію. В печеру ввірвався клубок густого й задушливого повітря. Вогні в лампах присіли, потім підскочили, в печері замиготіли фіолетові й червоні тіні.

— Кінчилося ходіння по суші! — повідомив з верхнього майданчика Тремихач. — Прохід завалено. Тепер у нас дорога — море.

Чижеєва приголомшила звістка про те, що Ніна зникла.

Моряк уявляв собі суворий берег із зловісно навислими брилами скель і чорноту ночі. Він немов бачив перед собою бліде, насторожене обличчя дівчини, її тендітну постать.

Сеня якось аж забув навіть про поранену ногу. Біль його був дрібницею в порівнянні з тим, що він переживав.

«А може, вона жива? Може, спіймали вдень, на людній вулиці? Ну, чорт! А я сиджу кривоногий. Треба щось діяти. Аби тільки не помітили шкандибання».

Чижеєв потай відкликав Катю і шепнув їй:

— Покляніться, що не скажете нікому ні слова.

— Для цього треба знати, про що йдеться, — відповіла дівчина. — Чого ви такі бліді сьогодні?

— Я поранений. Розумієте? Рана легка: наскрізна, дірка в м'якуші. Її треба змазати йодом і перев'язати. Але щоб ніхто не знав.

— Розумію. Якийсь новий божевільний похід?

— Я хочу знайти Ніну, — сказав Чижеєв. — Через ногу мене не пустять.

Дівчина завагалася.

— Покажіть рану.

Зціпивши зуби і кривлячись, Чижеєв стяг чобіт із простреленою халявою. Носок і онуча наскрізь просочилися кров'ю. Кров запеклася, і тому важко було роздивитися рану.

Катя обмацала ногу і нахмурилася.

— Якщо не хочете лишитися без ноги, зараз же йдіть за мною і всякі розмови про таємниці й походи облиште.