— Чого німецьким собакам? Вигадка якась!

— Зовсім не вигадка, — образилася оповідачка. — Зондерфюрера вчора знайшли біля дороги з перегризеним горлом. Сам начальник поліцаїв розказував.

— Не може бути, дурниця! Не віддали б вони собакам! — мимоволі вимовила вголос свої думки Ніна, — А чеемів не спіймали?

— Де там! Самі всіх фриців перестріляли. А позавчора, — зашепотіла дівчина, — під лісом стільки гітлерівців набили, що вони цілу ніч і ранок поранених возили…

«Легенди вигадують, — вирішила Ніна. — Не могло троє чоловік стільки гітлерівців убити. А може, вони до партизанів добралися? Разом діяли? Як же мені їм повідомити, що я отак по-дурному попалася?»

Восьмьоркін, Чижеєв і Вітя в супроводі Пунчонка лише на шосту ніч вирушили назад до печери. Кожен з них вів за собою нав'юченого коня. В тюках були консерви, борошно, шоколад, гранати і патрони.

Після вдалого розгрому фашистської автоколони та кінного обозу до рук партизанів потрапили багаті трофеї. Гітлерівці, що зразу порозбігалися по кущах, на ранок почали скупчуватися під лісом. Здобич довелося переправити поглибше в гори. Необхідна була стійка заслона. З групами заслони зосталися і Восьмьоркін з Чижеєвим. Вони разом з партизанами то несподівано нападали на переслідувачів, то з боєм відходили, затягуючи фашистів убік, до вузької щілини, де вже ждала засада. Там партизани дали останній бій і, відірвавшись від переслідувачів, що залягли, заплутали сліди і козиними стежками пішли в гори.

Після п'ятдесятигодинних дій без сну та незвичного лазіння по гірських кручах Чижеєв з Восьмьоркіним майже цілу добу відсипалися в лісовій землянці. Партизанам сподобалися відчайдушні здоровані-чорноморці. Бажаючи хоч чим-небудь віддячити їм, лісові мешканці придумали замінити ватянки моряків флотською формою. Для Сені вони без труднощів підібрали чорні штани й бушлат, а для Восьмьоркіна все довелося шити наново.

Кравчихи-партизанки сяк-так зняли мірку із сонного моряка, покроїли йому з чорного трофейного сукна щось на зразок бушлата, величезні штани і в вісім рук почали шити.

Коли друзі прокинулися, то перед їх постелями вже лежали старанно випрасувані штани а під зрубом стелі висіли на палицях замість вішалок бушлати. Начищені товченою цеглою мідні ґудзики так сяяли, що від них, здавалось, можна було прикурити.

— Невже для нас? — здивувався Восьмьоркін, побачивши свого розміру бушлат.

— В нагороду за прекрасне регулювання, — відповів задоволений справленим ефектом Пунчонок.

Повеселілі друзі одяглися і одразу немов стали ставніші і красивіші.

— Оце коли б ще безкозирку та фланельку з гюйсом — прямо на парад тебе, Стьопо! — сказав Чижеєв.

— А бодай тебе… про безкозирку я й забув! — з прикрістю ляснув себе по лобі командир загону, що прийшов полюбуватися на моряків. — Є в нас безкозирки! Разом з документами вбитих зберігаються. Від ваших же севастопольських моряків зосталися. Хоробрі хлопці були, на весь зріст на фашистів ішли.

Він сам сходив у штаб і скоро повернувся з трьома безкозирками. На стрічках Сеня прочитав назви міноносців: «Бойкий», «Способный», «Бдительный». Від безкозирок ніби повіяло морем і чимось ще до болю рідним. Зринули в уяві красені-кораблі, Севастопольський рейд, чайки в висоті та бірюзове небо.

— Наша ескадра! — з гордістю заявив Чижеєв.

Він прикинув на свою голову всі три безкозирки — найбільшу, з золотим написом «Бдительный», Сеня віддав Восьмьоркіну, собі взяв безкозирку комендора з есмінця «Способный», а третю — простягнув Віті.

— Носи і тримайся сміливіше! — урочисто сказав він. — Юнгою будеш нашим.

Отож поверталися друзі не в стареньких ватянках, а в чорній, навіваючій на гітлерівців жах формі моряків. Випрасувані штани були заправлені в добрячі чоботи, безкозирки молодцювато зсунуті на брову, з-під бушлатів виглядали ножі та гранати, а поверх бушлатів висіли автомати і сумки з запасними дисками.

Підходячи до небезпечних місць, хлопці обмотали копита коням ганчірками, натертими отрутою Калузького, і, посідавши верхи, розтяглися в «кільватерну колону». Поперед усіх їхав Вітя на невеличкому кошлатому коникові, за ним Пунчонок із Сенею, а замикаючим сидів на товстоногому артилерійському битюзі Восьмьоркін. Автомати у всіх були напоготові.

Вони спокійною риссю пройшлися по вузькій ґрунтовій дорозі, вибралися на косогір, де недавно воювали з собаками, проминули балку, з ходу пересікли сіру стрічку приморської дороги. Тут, не помітивши нічого підозрілого, вони почали підійматися на гору…

І раптом, на перевалі, де стежка звертала наліво, почувся тріск, а потім шипіння.

Знизу раптом злетіли три освітлювальних ракети. А з кущів, мов пневматичні молотки, висікаючи різнобарвні іскри, застукотіли автомати.

Коні схарапуджено метнулися за скелю, і це врятувало друзів. Лише Восьмьоркінів битюг захрипів, незграбно спробував здибитися, але не зміг і звалився на бік. Степан встиг зіскочити з коня.

Сеня швидко спішився і, віддавши повід Пунчонку, підповз до Восьмьоркіна, який припав за конем, що конав у конвульсіях.