Він витирав піт із збудженого, почервонілого обличчя і про Катю не говорив ні слова. Восьмьоркін, допомагаючи йому за дужку тягнути кулемет, здавленим голосом запитав:

— А з дівчат хіба нікого не було?

— Як же! — спохватився партизан. — Ти знаєш, кого знайшли?.. Це просто чудо. Катю, нашу лікарку. Катюшу! А ми ж її посмертно до звання Героя представили.

Восьмьоркін хоч і ждав цієї звістки, але захлинувся, занімів від радощів. Будинки й вулиці затанцювали в його очах, йому довелося тричі набрати в легені повітря, щоб запитати, як вона себе почуває, чи не дуже поранена.

— Будемо сподіватися, що тепер виживе, раз у гестапівців не померла, — відповів начальник штабу. — Ми її з важкопораненими на аеродром відправили.

До заходу сонця селище за мисом було цілком очищене від окупантів. Коли «Дельфін» і «Чеем», які обстрілювали з моря кінець мису, підійшли до пірса, на березі їх зустрів білий від вапнякової пилюки, радісний Восьмьоркін.

— Погано по воді ходите! — глузливо сміючись, крикнув він. — Я на суші швидше дію. На аеродромі вже побував і в Севастополь раніше за вас попаду.

— А хто вас відпустить, товаришу гвардії матрос, цікаво довідатись? — сказав Кльоцко і, побагровівши, несподівано гримнув по-боцманськи: — Зайняти місце на катері! Зовсім від корабля відбилися. Лишаю вас без звільнення на берег до приходу в Севастополь. — А цікаво довідатися, товаришу мічман, коли ми там будемо, — підморгнувши присмирнілому Восьмьоркіну, щонайнаївніше запитав Чижеєв, виткнувшись із машинного відділення.

— Першими будемо, — пообіцяв Кльоцко. — Заправимося в печері пальним, захопимо провізії і морем дійдемо.

Останній прощальний день у печері проходив при урочисто сяючих факелах. Партизанки, виряджаючи в дорогу моряків, напекли пиріжків, виставили на стіл найсмачнішу страву, прибравши її квітами, гілочками мигдалю та дикої вишні.

Микола Дементійович викотив трофейне барильце вина і, розщедрившись, частував:

— Прошу без церемоній, наше підземне існування кінчилося, моя печера завтра спорожніє. Вип'ємо ж за одужання Каті, за перемогу, за море, за сонце!

У печерників не було келихів, але й цокання залізних кухлів для них звучало, як дзвін найкращого кришталю.

Восьмьоркін не міг утриматися, щоб не піти в танок. Він був галасливий цього дня. А Ніні з Сенею захотілося побути вдвох. Непомітно для Кльоцка і Тремихача вони вибралися з-за столу і зникли в глибині печери.

Вони зустрілися за водопадом. Темний прохід вів до зелених дерев, до шовкової трави, до щебетання пташок.

Три доби над задимленим Севастополем стояв розкотистий гул, гуркіт і ревіння моторів.

У муках і полум'ї визволявся останній шматок Кримського півострова.

У Восьмьоркіна, Чупчуренка та Віті у ці дні від крові, від блиску хвиль, від вибухів і пострілів рябіло в очах. А Чижеєв з Тремихачем мліли від спеки в машинних відділеннях. Мстячись за столицю Чорноморського флоту, друзі забули про їжу і втому. По декілька разів на добу вони заправлялися в танкістів пальним, поповнювали боєзапас і літали по морю майже на траверзі Севастополя, наздоганяючи шлюпки, парусники, мотобаркаси, резинові плоти і катери тікаючих з Криму окупантів, і нещадно розстрілювали.

— Всю воду запаскудимо, — журився іноді Восьмьоркін.

— Нічого, бруду, як і підлоти, море не любить. Сіллю роз'їсть та й викине, що зостанеться, — заспокоював його Кльоцко. — Воно в нас чистіше чистого стане. Рубай, не роздумуй!

За три дні моряки так потомилися, що в годину передранкового перепочинку, пришвартувавшись до обгорілого поламаного пірса, повалилися на палубу хто де і під захистом червоноармійців поснули.

Першим розплющив очі Кльоцко. Його вразила нависла над морем і горами незрозуміла тиша. Сонце вже зійшло. Канонада біля Севастополя змовкла, і лише ледве чутна стрілянина була з боку Херсонеського маяка.

Кльоцко пронизливо засвистав у дудку.

— Запускай мотори!

Через десять хвилин «Дельфін» і «Чеем» уже мчали в море. Вони летіли в піні та бризках до міста, ще огорну того пилюкою й димом війни.

Та ось пилюка почала поволі осідати. Небо очистилося, і моряки раптом побачили, як по-казковому виринув з марева, сяючий синявою, блиском прибережної хвилі гористий Севастополь.

Дружним «ура» вони привітали місто-герой. Катери влетіли в Північну бухту, промчали повз Костянтинівський равелін, повз пам'ятник затонулим кораблям, біля якого димно горів підбитий фашистський транспорт, і, завернувши в тиху Південну бухту, стишили хід. Тут, як і раніше, вода була така сама зелена, лише бракувало кораблів ескадри, гюйсів і прапорів. З води стирчали обгорілі причали, іржаві палуби, шпангоути, труби затонулих кораблів та зігнуті хоботи кранів.