Се не становило великих труднощів. Уночі кілька молодих ефебів, навчених жерцями, склали під хоромом скіфського кумира Бога кілька оберемків клоччя, прикрили його жертовним цурпаллям, якого там вистачало, й непомітно зникли.

Вранці ж, після врочистої процесії на честь Діви біля її хорому зібрався мало не ввесь город, а старійшина жерців перерізав горло телиці й, зцідивши кров у ямку під жертовником, заволав:

— Дай нам знак, о всемогутня захиснице Херсонеса! Дай знак, аби ми побачили силу твою й перейнялися люттю та жагою крови до наших ворогів!..

У сю мить на протилежному кінці аґори знявся лемент. Горів хором варварського кумира, чорний дим валував із заднього причілка, й вогонь швидко хапався вперед, хижий і кривавий.

— Знак!.. Зна-ак!.. — ще дужче заволав старий Ангел. — Діва нам віщує перемо-огу!..

Се було схоже на правду, й натовп у нестямі кинувся до пожежі, щоб наситити очі олімпійським вогнем. Архонт-притан Ксенокл, який на час війни зі скіфами підперезався мечем архонта-стратеґа, звернувсь із запальним словом до своїх трьохсот воїв, і всі перейнялися жагою помсти.

Диво, так добре облаштоване жерцями, дало чудовий плід, і наступного ранку архонт-стратеґ Ксенокл повів свій полк п'ятьма кораблями вгору, до Калос-Лімена, де стояв Діофант і куди міг кожної миті прибути скіфський цар Палак на чолі величезної скіфської орди царя роксоланів.

Полк херсонітів уступив до стану Діофанта під згуки бойових спартанських флейт, сповнений зваги й нетерплячки, та понтійський таксіарх дуже швидко погасив їхній запал, примусивши разом з усіма рити навколо стану глибокий чотирикутний окіп із валом над ним, хоча запальний Ксенокл і змалював йому в присутності Мітрідата, Дорілая, Неоптолема й Архелая, який теж виявився в понтійському стані, всю правду про «диво» херсонеської кумири Діви.

Не вельми довіряючи дивам та іншим знакам безсмертних, часом охочих поглумитися з людей, Діофант щосили зміцнював оборону. Його вивідники йшли попереду Палака та його позиченої в роксолан рати й щодня доносили таксіархові останні новини. Коли Палак підійшов до найвужчого перешийка, що розділяв море з Гнилим озером, Діофант сказав Мітрідатові:

— Через три дні буде тут.

Понтійський цар ходив уздовж і досі не доритого окопу з безмежною нудьгою на виду, й се свідчило про те, що він страшенно хвилюється. Дорілай з Неоптолемом, ще зовсім молоді воєводи, певно, й не уявляли собі справжньої небезпеки й жваво покрикували на своїх сотенних і тисячних воєвод. Особливо не подобався Діофантові двадцятидворічний пафлагонець Неоптолем: ходив у до блиску начищених латах, навіть білогривого шолома не скидав, схожий на Ахілла з Міронової гідрії. Того самого Неоптолем вимагав і від підлеглих, і довірені йому таґми більше часу приділяли блискові обладунку, ніж копанню рову та насипанню валу. Діофант спробував був завважити Неоптолемові, та той по-юнацькому тріпнув гривою шолому:

— Мої вої встигають усе робити добре й красиво!

Мітрідат, який чув се, не сказав ані слова, й Діофантові лишалося вдати, ніби він повірив у всеспроможність Неоптолемових таґм. Колись таке вже було, й Мітрідат, округлюючи вуста, мов стрижений римлянин, сказав йому латинське прислів'я: «Мене сана ін корпоре сано», що означало: «В здоровому тілі — здоровий дух». Діофант спробував переконати його, що се — не одне й те саме, атлетизм і жевжикуватість, але молодий цар мав на те свої погляди.

Дорілаєві таґми працювали краще й устигали вирити свою ділянку рову та насипати добре втрамбований вал, коли скіфам лишалося ще два дні дороги. Та найдужче непокоїв Діофанта четвертий улюбленець молодого царя, понтійський гектарх Архелай, який, несподівано для всіх, покинув свій город і прибув у їхній стан того дня, коли надійшли перші чутки про небезпеку.

Дізнавшись, що Палак веде по собі величезну рать, Діофант порадив Мітрідатові негайно сісти на ладді й, не чекаючи скіфів, забиратися геть.

— Якщо їх тридцять тисяч, — сказав він, — матимемо халепу, бо в тилу стоїть їхній город, і досі не вийнятий нами. Я вже не кажу, що буде, коли їх виявиться більше: сорок або й усі п'ятдесят тисяч, як ходять чутки.

Обдумавши його слова, Мітрідат погодився, та сталось несподіване. Пантікапеєць Архелай, заклинаючи царя всіма грецькими й перськими кумирами, попросив себе вислухати.

— Великий полководець не той, що має більше війська, — мовив він запально, — а той, що малим полком здобуває перемогу над великим!

Мітрідат глузливо посміхнувся, Діофант, убачивши в тому прихильність понтійського царя до себе, почав тлумачити Архелаєві, що думка, десь, може, й правильна, та все має межі, й коли супроти твого ратника ворог виставляє двох і трьох, то тут уже ніякі кумири не здатні допомогти. Дорілай із жевжикуватим Неоптолемом мовчали, але кожен по-своєму, й було схоже, що Неоптолем через молодість і нестачу досвіду ладен схилитися на бік Архелая. Понтійський цар знову посміхнувся, лише не глузливо, як перед сим, а лихо: