Він ходив нескінченними екусами й таламусами своїх нових покоїв, куди нарешті згодивсь переселитися, й думав про рідного брата. Був тетрас істамену, четвертий день місяця, до весілля лишалося шість день, похмурий ойконом-домажирич, колишній метек, а тепер — один з найбагатших громадян, Зеноній, порядкував зі своїми робами, готуючи покої до весілля. Роби тягали ложа й столики, з кутка в куток переставляючи порожні гідрії та триноги, хоч усе стояло на місцях давніх і звичних.

І ще думав Савмак про Вероніку, сю тепличну мімозу, яка перед весіллям несподівано для нього обросла шипами. Вона довго чекала сього дня, думав Савмак, і тепер боїться за себе й за мене. Ті шипи не личили їй і здавалися чужими, се Савмак знав і не дуже дослухався до голосу Вероніки, який лунав то в одному, то в другому екусі.

Довгі місяці, коли вона ночами приходила до нього, перебравшись у гіматій своєї роби, змирили їх і навіть зблизили, чого Савмак найменше сподівався. Вероніка в його обіймах була втіленим вогнем, і, думаючи тепер про неї, Савмак не без жалю знаходив причину сього невірогідного зближення не в тому вогні й навіть не в дитячих мріях, ущерть заповнених Веронікою, а в чомусь, що вивищувало його у власних очах. Вона перша розкрила переді мною таємницю жіночого тіла й жіночого світу, подумав Савмак, хоча се було дуже дивно, бо навіть наймолодші ефеби мали власних наліжниць, а чи бодай бігали до дешевеньких міських гетер, якщо наліжниця виявлялася не по кишені.

— Зевсе!

Савмак, замислившись, і не почув, коли до напівприбраного таламуса ввійшла Вероніка. Сим недозволеним для смертного ім'ям вона звала його щоразу, лишаючись із ним віч-на-віч. Спочатку почала була звати Аполлоном, але се нагадувало Савмакові Архелая, та й звучало воно ніби насміхом, не тулячись до його грубого обличчя. Ти — мій кумир, у хвилину розчулення казала вона. Як же маю звати тебе? Савмак сердито буркнув: Гефестом! Але олімпійський коваль Гефест був кривим на ногу, Вероніка ні за що не погодилася й відтоді звала його пошепки Зевсом, і се нагадувало йому дитячу забаву, яка перестала тішити дорослого. Се від того, подумав він, дивлячись у ясні карі вічі басиліси, що я по-справжньому досі любив тільки одну жінку, а сю полюбити не зможу…

Савмак холодно глянув на щасливу наречену й сам розізлився. Так було щоразу, коли він при Вероніці згадував іншу. Царівна відчула в ньому зміну й поблідла, й се теж не було для нього новиною.

— Який сьогодні день?

— Тетрас істамену! — непривітно відповів Савмак. — Ти задля того й прийшла, щоб спитати?

Вероніка тихо проказала:

— Я ще тебе сьогодні не бачила, Зевсе… — То було не зовсім так, бо тетрас істамену почався з третьою вартою, о дванадцятій ночі, а вона пішла з його вигрітого кравата після четвертої варти, — Тебе кличе басилевс, — нарешті здобулася на відсіч Вероніка й зовсім ображена вийшла.

У мене дуже важкий норов, зітхнув Савмак. Хотілося бодай поглядом утішити Вероніку, але по ній уже й кроки затихли. Він вийшов і почав спускатися клімаксом униз, на перший поверх. Ноги нечутно ступали по м'якому, ще вкритому рогожею червоному килимі. Савмак вирішив помститися собі за свій нестерпний норов і розмовляв із царем умисне лагідно, навіть двічі всміхнувся до нього. Перісад вимагав обставити весілля якнайбучніше, щоб декади гамеліона закарбувалися в пам'яті кожного громадянина довіку.

— Й се не заради тебе чи мене, — голосом старого стоїка міркував Перісад. — Я вже доживаю віку, й ти теж смертний, усі люди — смертні. Се заради держави, яку…

Примирливий голос і благенький, уже потойбічний вигляд могли б розчулити кого завгодно, лише не Савмака. Не слухаючи тихих міркувань старого, який намагався від чогось застерегти його, як кожен старий — молодшого, Савмак думав про те, на чому тримається примарна влада сього царя й усе його сміховинне царство, яке вже давно протрухло згори до споду.

То було майже невірогідно, але Савмак відповів собі на се запитання тільки влітку, в день Нового року. Відбувши врочисту требу над майже пересохлою Сухою річкою, він пішов і пішов берегом, а з містка повернув до моря, де двоє рибалок витягали з води стару барку: дід і малий отрок, схожий на нього, Савмака. Савмак знав старого лише з виду, проте взявся допомогти. Потім рибалка дістав з глибокого човна мушлю й простяг йому:

— Глянь, деспоте, як улаштували кумири!

До мушлі прикипіла тулубом зеленкувата актинія з кількома десятками мацаків, а з мушлі виглядали клішні величезного рака.

— Таких потвор багато на Кіпрі, я сам — кіпріот і знаю, а в пантікапейських водах ще ніхто не ловив подібного… — Він зробив широкий рух у бік царського чинця, який щойно допомагав йому витягти барку, мов останній роб: — Візьми собі, кіріє деспоте, коли маєш охоту.

Але Савмак уже побачив те, що було приступне небагатьом у сьому городі, й з огидою кинув облиплу слизьким тілом актинії мушлю. Держава — се ось ота мертва шкаралупина, до якої присмокталась актинія, хоча там уже сидить рак. Він тягає актинію, вона ж за те своїми отруйними мацаками відлякує од нього небезпечних для рака хижаків, і користь обом, ще й не абияка.