Діофант разів з десять обдумував, як охищатиме стан, коли раптом з'явиться Палак або його молодший брат — боспорський цар. Розташування нагадувало січу під мурами Калос-Лімена, та найбільшою помилкою було б повторювати старі ходи, бо хто раз шурхнув ногою в ополонку, вдруге обмине те місце й піде якимось іншим шляхом.

Виходу не було — лишалась єдина можливість: утікати, поки цілі ладді. Хто висловив сю думку першим — для Діофанта значення не мало, та вона день у день заполоняла стан, і таксіарх вирішив не чекати, поки вої самі візьмуться за весла. Завтра ж скажу цареві, поклав він собі. Завтра ж — і не пізніше.

Чотирикутний стан увібрав у себе половину рати, решта неширокою смугою тримала облогу навколо Феодосії, й сторожа так часто мінялася, що вільні чатники засинали враз, не розводячи багаття. Вранці мала відбутися врочиста страта полонених. Се була сотня скалічених і знекровлених від ран феодосійців, яких пощастило збити стрілами чи стягти гаками з бійниць, але сих приречених вартували краще за будь-кого, бо й Діофант, і Мітрідат сподівались бодай таким чином підняти занепалий дух воїв. Та коли зійшло сонце, Мітрідат раптом звелів припинити лаштування.

— Чому? — здивувався Діофант.

Молодий володар уперше після невдалого приступу всміхнувся, й се вселило в Діофанта якусь надію.

— Принесіть його. — Мітрідат усівся в найдальшому кінці намету й знову вбравсь у машкару байдужости. Дорілай шаснув надвір, і незабаром на величезному римському щиті внесли пораненого. Се був уже досить літній феодосієць, років під п'ятдесят, мав перев'язані лубками обидві ноги та шию, мабуть, побився, падаючи з мурів, і понтійський цар безбарвним голосом запитав його:

— Хто ти такий і що хочеш нам сказати?

— А ти хто? — вишкірився на нього полонений. Мітрідат розгубився, забув-бо, що в сьому стані він простий махерофор, і ще дужче збайдужів з виду. Діофант і собі стояв, не знаючи, як відгукнутись на слова зухвалого феодосійця, котрого не відомо нащо й унесли.

— Се — тлумач великого таксіарха! — першим стямився до блиску начищений Неоптолем. — Кажи, що тебе питають, нікчемний бранцю!

Мітрідат удячно глянув на юного воєводу, воїн з перев'язаними ногами зиркнув у бік Діофанта й сказав:

— Я — Лісій, син Лісія, сотник намісника Никона й евпатрид з діда-прадіда. Я хочу сказати вам, де ключ од брам Феодосії, лише хай заклянеться великий таксіарх, що не посягне на моє життя, й на життя моїх рідних, і на все, що маю я й мають мої рідні.

Він говорив так зухвало й так зверхньо дивився на Мітрідата, що цар понтійський ще дужче занудьгував і крізь зуби процідив Діофантові каппадокійською мовою:

— Ся свиня й шолудива гієна мусить здохнути, лише не тепер, а пізніше. Він зрадив Никона й Савмака, то зрадить і мене в скрутний час. — І знову по-грецькому кинувдо бранця: — Кажи, що маєш казати Діофантові. Діофант виконає все, про що молиш.

Лісій, син Лісія, розповів, що в городі за верховоду лишився Никон, мужеложець і хабарник, і він лаштується чинити опір і далі, не хоче складати зброї, хоч у його жилах тече кров Археанактідів. Минулої декади Никон вислав одного гінця до Савмака, другого ж — на схід, до Савмакового старшого брата, скіфського царя.

Мітрідат здивувався:

— Як же вони проскочили, коли город — в облозі?

— «В облозі»! — криво посміхнувся Лісій. — Ви тут чужі й нічого не знаєте. Хіба не може мати Никон потаємного ходу?

— Де той хід?

Лісій уперше збентежився:

— Хай твій господар Діофант вірить або не вірить, але… я не знаю сього.

— Діофант піддасть тебе тортурам, — сказав молодий цар, але се теж не вплинуло на Лісія. Він почав доводити, що тим потаємним ходом Діофант багато не розживеться, бо хід, коли він є, охороняють, мов зіницю ока. Звичайно, краще знати про нього, аби не дати Никонові можливости спілкуватись із іншими городами, та що ж робити, коли він, Лісій, сього не знає!

— Тоді примусимо згадати, — посміхнувся Мітрідат, і сю його посмішку добре знали всі, крім Лісія. Цар кивнув Дорілаєві: — Скажи, хай заберуть його.

Лісій зблід, і коли прийшло двоє гоплітів, утратив свідомість. Одна нога його впала й неприродно викрутилась, та й се не привело Никонового сотника й евпатрида до тями. Діофант почекав, поки гопліти винесуть бранця, й мовив цареві:

— Звели, сонцесяйний, щоб його не катували. Він не знає, де той потаємний хід.

— Чому так думаєш? — спитав Дорілай, радий дозолити Діофантові, та Мітрідат несподівано теж скасував свою попередню волю й кивнув, але вертати бранця не наказував.