Раптові сльози здавили горло Елені, й вона теж побігла геть, аби не чути ні жахливого завивання, ні невиразних белькотань божевільної, ні свого власного страху. Якась міцна нитка в'язала всіх сих людей в одну купу, й лоґоґрафа, й жерця, й унестямлену басилісу, й навіть старого римського сенатора, та Елена не могла збагнути сього зв'язку й лише безпорадно питала себе, де тут край, і хто за нього тримається, й хто сіпає.

Коли басиліса вгамувалась, лоґоґраф перед від'їздом іще раз заглянув до Елени. Доторк його пухких пальчиків викликав у неї трем протесту.

— Все в руках кумирів, — сказав євнух умисне невиразним, безбарвним голосом. — І всьому свій час.

А коли обидва візки, його й басилісин, загуркотіли й відгуркотіли, перед Еленою постало ще одне запитання: яку ж участь бере в тому склубоченні він, Савмак, новий цар сколоченого Пантікапея. Й що більше думала про се, то дужче пересвідчувалась: кінець клубка не в його руках і не він сіпає за нитку.

Несподіваний жаль огорнув Елену, й то було зовсім нове для неї почуття, не схоже на жодне дотеперішнє, мовби не доводилася вона йому ровесницею, а матір'ю, яка побачила смертельну небезпеку, навислу над рідним сином. Він так само безпорадний, як і я, подумала Елена. Й такий же самотній…

Се додало їй несподіваної сили, вона втерла сльози, припудрила набряклі щоки порошком рожевої сінайської крейди й вийшла. Кудлатий Асклепід стояв у розчиненій брамі, та Елена, взявши з собою Раїс, відтрутила жерця й рішучим кроком подалася на дорогу, що повз город Мірмекій вела до стольного Пантікапея.

— Куди ми йдемо? — спитала Раїс уже за Мірмекієм. Підібравши поли гіматія, Елена пошепки, мов співучасниці, вперше як співучасниці, відповіла:

— Над ним висить меч Дамокла.

Вона теж любить його, подумала Елена, глянувши в світлі вічі Раїс, але ревнощів не відчула, як колись до іншої своєї роби, Клеопатри, й се тепер ніскільки не дивувало.

Ми, жінки, завжди старші за чоловіків, і кумири поклали на нас відповідальність оберігати молодших…

Тоді, вже біля Сухої річки, де кінчався мірмекійський некрополь і починалися могили некрополя пантікапейського, Елені стало парко й вона взялася долонями за щоки. Пригадалися власні, навіть уголос не вимовлені слова про Раїс: «Вона теж любить його». Се «теж» несподівано впекло її, й сього разу в серце, й Елена не зважувалася глянути на білий світ.

— Елено, тобі недобре? — спитала Раїс. Елена глянула на русяву фріґійку й глибоко та тремко зітхнула. Невже я здатна ще покохати, майнуло їй у голові. Вона взяла робу за плечі й ступила на місток, але рішучости їй вистачило тільки до Полунічного пілона. Брама стояла навстіж, а на порожніх причалах, аж у протилежному кінці, гойдалось п'ятеро діер, усього п'ятеро на всю затоку, й жодної купецької ладді. Навіть рибальських барок не було видно.

Елена підступила до двох чатників, що тепер, серед білого дня, стояли не між визубнями на вежах, а внизу, й несміливо запитала:

— Можна ввійти?

Чатники здивовано переглянулися й стенули плечима на двох жінок. Елена попхнула Раїс уперед, і вони ввійшли в браму. В городі стояла незвична тиша, людей на вулицях було зовсім мало, над аґорою курівся жовтий дим, певно, з вівтаря котрогось хорому, двоє вершників у самих шоломах та кнемідах, навіть без щитів чи списів, завернули коло хорому Кібели й зникли на Першій терасі. Ноги тягли Елену вгору, туди, де видніло зуб'я Акрополя, та вона передужила себе й пішла слідом за тими двома вершниками. Серце їй стислося, коли проминала смугастий жовто-зелений паркан, який був свідком і її нетривкого щастя, й раптового лиха, за котре вона не знала, кого й винуватити. Кожен віч-на-віч постає з власною долею, подумала Елена, не згадавши ні безжальних та безсторонніх Мойр, ні всемогутніх і заздрісних олімпійців.

Праворуч рипнула хвіртка Дамонового дому й вистромилось обличчя знайомої роби, та Елена тільки дужче насунула покривало й пішла далі, слідувана по п'ятах теж запнутою до віч Раїс.

Так вони дісталися хорому Діоніса, далі Елені забракло сил, вона звернула поза амфітеатром униз і вийшла з города брамою Полудневого пілона. Раїс ухопила її за лікоть, і Елена вклякла. На брівці роз'їждженої дороги сидів кудлатий, схожий із бурим ведмедем, Асклепід і з похмурим посміхом дивився на Елену. Коли він устиг випередити їх і як угадав, що вийдуть сюдою, — се лишалося для неї цілковитою загадкою. Ноги в Елени ослабли, й вона безсило сперлася на чорне каміння вежі. Він дивиться на мене, мов полоз на мишу, подумала Елена, коли Асклепід сказав:

— Час додому. Сонце вже сідає.

Сонце було й справді низько, від мурів на дорогу, що йшла вздовж причалів у бік Полунічного пілона, лягла широка тінь. Асклепід підвівся й, спираючись на довгий тирс, пішов попід муром, і вона теж пішла за ним, не владна сказати й слова спротиву.

Коли вони дісталися хорому, вже смеркало. Елена спробувала шаснути попід сходами вниз, до свого таламуса, та жрець ухопив її за лікоть, робі-фріґійці кивнув розкудланою бородою йти далі, Елену ж повів нагору, й вона слухняно йшла, широко розплющивши вічі й спотикаючись об кожну сходинку клімаксу. Я навіть не владна впиратися йому, думала Елена. Невладна й упиратись…