Він аж одвернувся й спересердя плюнув, і се мов підстьобнуло Савмака, й він, хоч і не второпав, чому сі люди безпорадні проти скіфської могили, тихо проказав, аж самому мурахи по спині побігли:

— Добре.

Й пішов на пагорок, аби відпустити товариша й оддатись на ласку злих чи не дуже злих, підземних чи надземних кумирів. Але товстунчик сказав:

— Не ходи. Крикни йому здалеку.

Бояться, що змовлюся з Отом, подумав Савмак, зійшов на гребінь пагорка, звідти було видно колісницю, й коней, і людину біля них. Він крикнув Отові, щоб їхав додому сам, але відстань була велика й От нічого не зміг розібрати.

— Підійди ближче, — дозволив гладун.

Савмак стенув плечима, підійшов іще й знову гукнув те саме. Сього разу От, здивовано помовчавши, почав запрягати. Вирішив, що я на нього сердитий, з певним жалем подумав Савмак, і коли за колісницею знялась курява, повернувся до гаю.

Сонце вже схилилося до заходу й не так пекло, та гладунець покликав товариша, й той ураз не відомо звідки виринув.

— Дай нам чогось…

Цибатий сходив у кущі й приніс відти добру шкіряну мішину, натоптану хлібом та всяким їдлом, і Савмак тепер був зовсім певний, що вони здибали його тут не випадково, певно, стерегли пів дня. Гладкий уламав чималий шмат сірого хліба й, доки цибатий діставав з мішка інше, встиг умолотити ввесь шмат. Потім, уже в гурті, їв розважливо й зосереджено. Савмак, повагавшись, теж прилучився до трапези, не мавши й ріски в роті цілий день.

Дивлячись, як широко роззявляє цибань рота, тикаючи рідкими гострими зубами, він відзначив мимохідь, що в сю людину вселилася душа щуки, підступна й завжди голодна. Коли брав пачку дрібного сиру, кощавий випинав голову вгору, вишкірявся, й очі йому мало на лоб не вилазили від напруги. Щука, з якимось полегшенням одзначив Савмак, але вдачу другого не міг визначити.

Попоївши, гладунчик проказав:

— Ти погуляй, а я трохи… — й виразно ляснув себе по тугому череві. — Нас, дебелих, після їди розморює.

Се означало, що цибань лишається на варті, й Савмакові стало незатишно. Ті двоє стерегли його, мов злодія або бранця, хоч він сам погодився йти з ними. Гладун спочатку засопів, тоді враз перейшов на таке жалібне хрюкання та рохкання, що Савмак уже ладен був приписати йому свинячу душу.

Аби притлумити в собі гидотне відчуття падіння, Савмак почав міркувати про людську душу взагалі, ні про кого зокрема не думаючи, тоді зненацька спитав сам себе: а чим думає людина? Душею? Було вельми ймовірно, бо свиням завше на думці жолуді, а щукам — риба. Пригадалося писання давнього цілителя з острова Коса. Лікар Гіппократ уважав, що людина мислить серцем, бо до серця сходиться вся кров. Але вірогіднішим видавалось інше — людина мислить тим, чим і говорить: горлянкою. Буває, ще не вимовив слова, а воно вже тріпоче в горлянці. Тоді Савмак сказав собі, що всі оті міркування — лише хитрощі з його боку, — хитрощі, якими він намагається придушити власний внутрішній голос, названий сумлінням, а вірніше — навіюванням кумирів. Те, в що його так спритно втягали, було паскудством.

Коли сонце повисло над Зеноновим озером, він вирішив, що людина сама відповідає за власні вчинки перед Аїдом, тож сама мусить вибирати й свій шлях. Коли б він не прагнув до того, в що його зараз тягнуть, жодна сила не спромоглася б утягти його в свої тенета. Се вже була суща правда, гола й не прикрита хітоном сором'язливости. Він спересердя штурхнув гладкого херсоніта в бік і, давши йому прокліпатися, крикнув:

— Годі хропти!

Відчув, що коли посидить отак до заходу сонця, йому забракне сили. Гладкий збагнув стан юнака, бо, трохи почухмарившись, крекнув, підвівся й кивнув до цибатого:

— Ходімо.

Й рушив од берега просто в степ, у передвечірні хвилі споловілих пшениців, не добираючи стежки. Савмак ступав за ним, а позаду хилиталася незугарна постава людини-щуки. Коли сонце сіло правобіч, гладунець спинився й сказав:

— Треба зав'язати вічі…

— Нащо? — здивувався Савмак. — Я ж іду з вами добром і волею!

Той безпорадно розвів рученятами й заплющився:

— Якби на мене, повірив би тобі й не запинав очей, а так… Не моє слово зверху…

Савмак лише скреготнув зубами й не ворухнувся, коли та жива жердина, що цибала позаду, накинула йому на вічі цупку чорну хламиду. Дебелий узяв його за руку вище п'ястука й повів, і Савмак незабаром пересвідчився в страшній силі маленьких, мов наллятих салом, рученят. Пальці в юнака набрякли й, певно ж, посиніли, пекучий біль почав шпигати в пучки стома голками, й він урешті, несилий витримати, сіпнувся:

— Пусти, кажу!

Гладунець реготнув і пустив його руку:

— Тримайся за мене сам, бо в мене глухі пальці. Тільки пов'язку не треба стягувати з очей.

Десь-то зумисне хотів показати мені свою силу, подумав Савмак, ідучи наосліп, судомо тримаючись пальцями за хламиду товстуна. Савмак утратив чуття відстани й часу, напружені від сліпоти ноги почало судомити під коліньми. Досі йшли прямо, принаймні, йому так здавалося, й він міркував, де се можна знайти в голому степу серед ночі людину. Тоді його завернули вбік і знову повели, далі крутнули ще раз, і ще, й ще, за сотню-другу кроків крутіння повторилось, і Савмак уже ні за що в світі не зміг би сказати, в який бік його ведуть: на полудень, захід, схід а чи полуніч.