Лія заклопотано зітхнула:

— Отой гарний римлянин…

Савмакові зараз було не до симпосіумів і римлян, гарних і не гарних. Він, повагавшись, кинув скриньку на ложе й мовив з притиском:

— Як я піду з дому, сходиш і скажеш тому… «гарному» римлянинові, що мене вдома не було.

Він убрався в білий хітон, чорний же гіматій недбало кинув на руку й вийшов. Найпізніше в Пантікапеї зачиняли Полунічний пілон, і Савмак устиг прослизнути з останніми селюками та купкою старців, коли чатники вже рипіли невидимими котками всередині пілонних веж, а ковані стулки брами, тонко повискуючи, почали стулятися.

Ще можна було роздумати й повернути назад. Савмак озирнувся на ворота й стояв отак, аж поки вони зачинились, і коли по той бік лунко грюкнула колода засува, спину йому продерло морозом. Він по шию вкутавсь у чорний гіматій і побіг наздоганяти валку селян та жебраків, що прямували понад берегом на схід у бік Мірмекія. Одначе за містком через Суху річку притримав крок, і коли люди розтанули в посмерках, зійшов у берег і майнув на захід, у керунку Тірітакського валу, відчуваючи, як тремтіння в тілі поступово проходить і на серці стає весело й вільно.

То була остання й найкоротша ніч аттічного місяця скірофоріона, а мілетського — каламеона, коли Геліос, досягши дишлем свого біґа зеніту, починає відлічувати час Нового року. Фраат із мармуровим горбом на спині, а також Апсірт і ті двоє давніх знайомих, яких Савмак і досі подумки називав Гладким і Цибатим, чекали на нього в тому місці, де Суха річка перетинала Тірітакський рів. Усі п'ятеро здерлися на міцний, вимощений дерниною вал, і Савмак поглянув ліворуч. Брама й міст на Феодосійському шляху були не дуже далеко, стадіїв за п'ять відси, та мерехтливе світло чотириденного молодика, що вже хилився верхнім рогом до заходу, не сягало туди.

Се означає, що й нас не бачать, подумав Савмак і, кинувши разом з усіма срібний обол у жертву кумирові річок Азонові, почав обережно злазити крутим схилом униз. Рів у сьому місці був наповнений водою з річечки, й Савмак, забрівши, тримав клунок з одягом над головою. Вода була тепла й смерділа жабами, та слизький скіс підступно втікав у глибину. Занурившись попід пахви, Савмак ліг доліспини й поплив на той бік широкого рову, гребучи однією рукою.

Почувся плюскіт і метушня. Фраат, обтяжений мармуровою плитою, мало не пішов на дно, та його вчасно підтримали Гладкий і Цибатий. Найсмішнішим здавалося, що й уславлений пірат, людина, яка на воді днює й ночує, посеред рову теж почав жалібно благати:

— Ой… дайте хто руку!..

Савмак вийшов на протилежний укіс рову й почав, ковзаючи, дертись угору, Гладкий уже витягав обтяженого каменюкою кволого роба Фраата, Цибань же стрибнув і в два помахи дістався до наляканого водою моряка-розбійника.

Укочений Феодосійський шлях вони перетнули, давши доброго гаку, на поважній од брамної сторожі відстані й просто степу подались на полудень.

— А тебе не кинуться в Царському акрополі? — спитав Савмака пірат Апсірт, який ішов геть мокрий і дрижав од холоду.

Савмак лише хмикнув. Сі люди таки не все про нього знали, хоч він був єдиний у цілому дворі, хто робив, що хотів, і ходив, де й скільки мав бажання. Перед ними раптом виросло чорне громаддя, що ледь вимальовувалося на тлі ще чорнішого, всіяного зорями неба. Савмакові перехопило подих:

— Се тут?.. — пошепки спитав він в Апсірта. Підходили до тієї могили, того Царського кургану, що колись так схвилював був його. Тепер, зблизька, курган здавався ще більшим і величнішим, схожий на смушеву скіфську шапку з білим, кам'яним околом крепіди. Брили крепіди вже де-не-де пообвалювались, в інших місцях могила опливла й посунула через кам'яний пояс, і се надавало їй серед чорної ночі ще більшої моторошности.

Йдучи поряд із Савмаком, Апсірт поблажливо пхекнув:

— Тут уже й без нас обнишпорили.

— Хто?.. Коли?..

— Чи я знаю?

За могилою на них чекало двоє незнайомців. Апсірт підійшов до них, пошептався, й вищий з тих двох одповів уголос:

— Усе привезли.

«Усім» виявилися коні з кирками, рискалями та сокирами на сідлах. Незабаром люди повсідалися й подались майже на захід.

— І сі теж? — спитав Савмак в Апсірта, киваючи в темряві на двох новоприбулих.

Апсірт зрозумів його занепокоєння й зневажливо засміявся:

— То — роби. Коли все зробимо, ми їх… Ну, побачимо!

Вони гнали майже годину, пустивши повіддя й віддавшись на чуття коней, і Савмак знову подумав про себе та про сих людей. Тут у них передбачено найменшу дрібницю, навіть світильники й прикриті з одного боку мідною бляхою смолоскипи. Й тим дивніше, що сі люди шукають моєї допомоги, майнуло Савмакові, та він волів про таке не думати, навіть коли б міг уторопати бодай половину.