— Що?! — вихопився схожий, як і всі тут, на мару, гачконосий грабіжник.

— Зруб. Ми проминули його, мабуть, іще вчора.

Звістка не втішила, а лиш налякала людей, і Савмак подумав, що, як на таку мить, він почуває себе дуже спокійно. Тремтіння в тілі вже не було, лишався тільки спокій, дивний і водночас тривожний, мов неясне передчуття.

Роб Фраат перший прочнувся й, засвітивши блимавку, і шугнув у нору на дні колодязя, пірат став рачки й теж поліз, Цибатий трохи помулявся, проте, склавшись учетверо, побравсь і собі, щось незрозуміле бурмочучи, лайку чи заклинання проти мертвих душ, а Гладкий заткнув собою вихід і так і стояв, світячи в сутінках колодязя клубами сала. Нарешті притамований відстанню й вогкою землею вигук мов стьобнув його, й він зник у норі.

Савмакові навіть досмішіло, і він, вибравшись п'ятьма вже геть пообвалюваними приступками, сів на верхньому й розглянувся. Один з Апсіртових робів сірою плямою розпластався на траві, од несподіваного перепочинку розім'як і заснув. Коли ж підійшов і другий з порожнім, уже витрушеним у яру міхом, Савмак сказав:

— Забирайте коней і йдіть спати. Сьогодні вже робити не буде.

Не побачивши в колодязі нікого, роб якось підозріливо скосував на Савмака, та той наче забув про нього. Невільник збудив товариша, й вони поплентали в темну балку, де хоркали спутані коні.

Чорна діра підкопу, ледь помітна з верхнього приступка, німувала, й Савмак заворожено дивився на неї, й рячився так довго, поки в очах йому почало різати. Він затулився долонями й сидів довго, коли ж одвів руки й глянув знову вниз, волосся йому стало диба. З нори поволі, тручись об округле склепіння, виповзала якась істота, потвора, мара. Обличчя її Савмак не бачив, та й не був певен, чи воно в неї є, зате вся вона світилася тьмяним прозорим блиском, рухомим і переливчастим. Істота нарешті випозла й звелась на повен зріст, сягнувши краю колодязя. Савмак одчув, як волосся в нього на голові стовбурчиться, він теж звівся на рівні ноги, потвора ж не стояла на місці, підіймалась і підіймалась. Ноги отрокові здеревіли, ледве переставляючи їх, він почав задкувати, але й страшна примара насувалася й насувалась. І коли Савмак, перечепившись об чужу чи свою лопату, впав горілиць, примара стала над краєм колодязя, плавно рушила в бік яру, тоді повернулась назад до викопу, ворухнулася й зникла за крутим боком Царського кургану.

Савмакові аж тепер повернулися сили, він став навколішки й у нестямі закричав, та голос йому все-таки не підкорявся, юнак почув з власної горлянки лише дике, мов у німого, скімління:

— Н-н-н-н!..

Ще два дні тому, ненавидячи й себе, й цілий світ, блукав Савмак у степу за Тірітакським валом, брудний, голодний і спустошений. Кумири добре позбиткувалися з нього, штовхнувши в обійми злодіїв і піратів, і в усьому був винен він сам. Спочатку мав бажання дістатися до заміського мірмекійського хорому Асклепія й поквитатися з його жерцем, людиною чорної душі Асклепідом, тоді гору взяла байдужість, і він никав зеленими вибалками понад ровом, уникаючи людей.

На сей злочин — пограбувати святиню, хай чужу, скіфську, його штовхнула примхлива донька Зевса, в тому Савмак уже не мав жодного сумніву. Кумири заздрісні й ревниві, казав Геродот, і в сих словах древнього лоґоґрафа ховалась істина. Афродіті не до сподоби припала краса тієї дівчини, яка могла затьмарити вродою кого завгодно, навіть безсмертну, навіть народжену з морської піни, й тепер у своїй поразці й незмивній ганьбі Савмак відчував зрадливу руку небожительки.

Та що довше блукав степом, ховаючись од людей, то міцніше засідала в голову думка: злочин довіку лишається злочином і жодна висока, ба навіть найвища мета неспроможна змити його з людських рук і людського чола. Так, він кохав і кохає, але навіть ураженому солодкощемною стрілою Ерота не дозволено купувати собі щастя надто високою ціною.

Все дозволено тільки безсмертним олімпійцям. До такого висновку Савмак дійшов у кінці другого дня, стоячи над занедбаним, порослим бур'янами Тірітакським ровом, і безсила лють до кумирів наповнила його серце. Була думка покінчити з усім раз і назавжди, бо світ затонув у багнищі облуди й не вартий того, щоб людина отак тинялась, кохала без надії на взаємність і згорала чадним вогнем несилля.

Та коли бажання заслабке, на допомогу щораз приходять докази супротивні. Савмак згадував рядки поеми про жахні страждання Ахілла в імлистім Царстві тіней: «Ліпше було б мені бути робом на землі послідущим, аніж отут, під землею, правителем тіней… Я був стократ щасливіший, конаючи в битві, ніж у сій тиші та мороці вогкім Аїда…»

Се була рятівна думка, й Савмак, горнучись у брудний чорний плащ од нічної роси, дійшов остаточного висновку, що мусить жити, бо смерть од власної руки — її, може, й готували йому заздрі кумири.

Не дбаючи про свій вигляд і враження, яке справить на людей, Савмак удосвіта вийшов до Феодосійського шляху та й попростував у бік брами через рів. Коли сонце зійшло, брама лишалася зачиненою. Доки Савмак вагався, погрюкати чи ні, почувся гупіт, і він побачив зо дві сотні важких вершників. Чільника їхнього Савмак ураз упізнав: Лісій, син Лісія, евпатрид і гектарх феодосійського намісника Никона, який минулого разу, в учті римського сенатора Сцеволи, мостився на стрункому коні, гордовито випнувши груди. Вгледівши Савмака, він зіскочив і махнув рукою:

— Ще не вибили їх?

Савмак здивовано мовчав, а Лісій, мабуть, не менше здивований його нещасним виглядом, із приголосом якоїсь утіхи почав розповідати йому подробиці останніх подій. Виявилося, Новорічного дня в Пантікапеї повстали роби царських черепичень та гончарних ерґастеріїв лоґофета Еака. До них прилучились невільники-веслярі, й тепер усі вони засіли в Акрополі й нікого туди не підпускають.

Савмака се, при всій його байдужості, схвилювало.

— Скільки ж повстало? — спитав він. Гектарх Лісій знизав плечима: