Що вона там бурмоче? Про кого це? Може, яка божевільна. Начеб голос знайомий.

Спускається далі, ноги ковзають по мокрих і слизьких галузках, самі несуть його, і зупинитися він уже не в силі. З розгону вилітає на галявину, проїжджає два метри по траві і гепає на спину. В голові забамкали дзвони, і зорі застрибали перед очима. Він важко підводиться, якусь мить вирівнює світ в очах і лише згодом помічає палахкотіння вогню. Можна погрітись, думає собі. Над вогнем висить казан, а поруч стоїть жінка в зеленій сукні. Вона щось розмішує в казані. Коли повернула до нього обличчя, він починає болісно пригадувати, де його бачив…

— О, ти вже тут!

Цей голос… Що це має означати?

Вона простягає руку до нього, і останнє, що він встиг помітити перед тим, як перетворитися на кущик кропу, — це її усмішка, повна злої втіхи. Баба Люцина! — спалахнуло в його свідомості і згасло.

Бузинова пані зриває галузку кропу, кидає в суп і з задоволенням проказує:

— Саме кропу мені й бракувало.

Раптом відчинилися двері, й вітер майнув полою свити по хаті.

— Мняв, привіт!

Марта підвела голову й побачила незнайомого молодого чоловіка в елегантному чорному фраку і чорному капелюсі. Під кучерявою, старанно підстриженою борідкою чорнів зав’язаний «метеликом» широкий бант.

В руках він тримав лискучу паличку з золотим наголівником.

— Ти що, не пізнаєш мене? — Зі всього було видно, що це його дуже тішить. — Я твій улюблений котик, а тепер завдяки тобі прем’єр-міністр великого королівства.

— То це правда? Я думала, вся та пригода з вами в Бузиновім яру була тільки сном.

— Як бачиш, ти помиляєшся. Чому в тебе такий кислий вигляд?

— Неважко здогадатися.

— Пропав твій королевич? Цього слід було чекати.

— Але чому?

— Всі королевичі, а тим більше зачаровані, люблять, коли їх вчасно цілують.

— Я його так і не поцілувала.

— Скільки тебе пам’ятаю, ти завше запізнювалась.

— Що ж тепер робити?

— Годину тому його бачили в наших володіннях.

— На пустирі?

— Хай на пустирі.

— Що ж він там робив?

— Блукав.

— І йому ніхто не показав дороги?

— А хто міг показати? Він зустрів нашого канцлера в паланкіні, але, прийнявши його і челядь за котів, запустив у них палицею. В нас нема часу на балачки. Мусимо квапитися, бо твій милий, чого доброго, забреде в Бузиновий яр… Як ти зібралася? Осінь надворі. Візьми плаща.

— Осінь?

— Ліричні відступи залиш на потім.

— Ми підем через дупло?

— Ніколи в світі! На пустирі легше шукати. А як через дупло — то прийдеться ціле королівство обнишпорити. З ніг зіб’єшся.

— Хіба пустир і королівство не однакових розмірів?

— Марто, не ображай нашого королівства. Воно безмежне.

Пустир зустрів їх непривітно.

— Господи, який тут туман.

— Це все робота Бузинової пані. Зараз я цей туман розжену.

Він свиснув, і враз сотні ворон затріпотіли крильми над їхніми головами, перемелюючи мряку.

Королівська авіація не підводить!

Туман розсунувся, і перед ними розкрився широкий простір, але жодної постаті не могли помітити. Міністр витяг з кишені розсувний далекогляд і почав пильно обстежувати околицю.

— Бачу! — вигукнув він. — Біжімо!

Бігти пустирем було не так легко. Марта спотикалася, збиваючи ноги на купах цегли й залізяччя. Яр був досить далеко, і коли вони врешті добігли, то побачили тільки сліди Антосевого перебування — згори в долину тяглася смуга поламаних, стовчених гілок бузини..

— Він уже внизу, — сказав сумно міністр. — Боюся, що ми запізнились. Але ходімо подивимось.

За кілька хвилин вони опинилися на галявині. Було тихо і пусто. Посеред галявини тліли головешки, чорніла обвуглена трава. І більше нічого.

— Його тут нема, — занепокоїлась Марта. — Що з ним могло статися?

Міністр знову витягнув далекогляд, але тепер почав дивитися з протилежного кінця. Раптом він скрикнув:

— Ось він! — вказав пальцем на рештки багаття.