А пан Буслик:

— Цікаво, а сама Манька тут чи не?

— Як вона може бути тут, коли вона — там, — авторитетно заявив пан Цєпа і закотив очі на стелю.

— Йой, не гнівіть бога, пане Цєпа, — втрутилася господиня.

— Перепрошую: пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг.

— Ну-ну, хай буде, але там, куди ви ото показали очима, її нема.

— А вам звідки про те знати?

— А що тут знати? Вона чарівниця. Чарівниць туде не пускають.

— Ціхо, ша, — каже пан Буслик. — Два великих спіцяліста говорят.

Всі розсміялися, а господиня:

— Вам но тіко смішки.

— Бо ви так говорите, буцім заправді які знавці. А я не віру ні в «там», ні в чарівниць, ані в яке інше чортовиння.

— Та же ви самі її ховали і бачилисьте, що гріб порожній.

— А я не віру.

— Як — своїм очам не вірите?

— Так, своїм очам не віру, — вперто стояв на своєму пан Буслик і для більшої певності вихилив ще один келішок.

— Пане Буслик, — озвався пан Цєпа, — після ще одного келішка ви не повірите власним вухам.

Пан Буслик скосив у його бік очі й зневажливо хмикнув.

Раптом Марта відчула на плечі чиюсь руку. Обернулась і побачила за спиною Чорну Маньку.

— Ой, цьотко, а ви де взялися? — прошепотіла.

— А так, зайшла собі. Чую — про мене говорять.

Марта ковзнула поглядом по гостях і зі здивуванням побачила, що ніхто Маньчиної присутності не помічає і голосу її не чує.

Манька вмостилася поруч і лагідно всміхнулась.

— Ви так змінилися, цьотко.

— Пофайніла?

— Ага, — весело кивнула Марта.

Й справді Чорна Манька змінилася: обличчя таке добре і тепле, стала вона схожа на казкову чарівницю, яка помагає бідним сиріткам.

— То твій кавалір?

— Так.

— Хочеш — причарую навіки.

— Ні-ні, не треба. Я сама.

— Наклади мені голубців.

— …Де ви тепер, цьотко?

— Всюди. Літаю по світу і спокою не маю, ох-ох-ох…

— Чого так тяжко?

— Змучилася.

— То не літайте.

— Як не буду літати — звідки казки візьмуться?

— І то правда.

В цей час хтось пригадав історію про те, як Чорна Манька розправилася зі Стефком Бараном, котрий лизав німцям золотник. Коли його хтось кликав Баран, він махав руками і кричав: «Який я в дідька Баран? Я — Б'aран!» Перед війною мав у Люботині крамничку, набиту всілякою всячиною, через що й називали її «Масло-цвяхи». В тридцять дев’ятому Стефко мусив розлучитися з нею, передав її владі добряче випотрошеною і клявся-божився, що оце саме вже весь крам розпродав. Працюючи в школі завгоспом, додому мало що приносив. «О, ті совіти не дадуть собі в борщ наплювати». Та вже коли німці прийшли, Стефко тут як тут — знову торгує. Де й крам узявся. А у віддяку почав складати для німаків список усіх євреїв, а заразом і тих, хто міг зацікавити гестапо своєю колишньою діяльністю.

І ось коли вже зовсім смеркло, лапатий сніг починає хутко-хутко танцювати в повітрі, а ліхтарі з будинками пливти кудись, впокорені снігом і підкорені снігові, такі безпомічні й перехняблені, що стає шкода їх і хочеться все те вирівняти якось, заспокоїти, втихомирити. Баран підводить голову й дивиться крізь вітрину на вулицю: бачить сніг, бачить ліхтарі, бачить будинки. Ага, — киває головою, — смеркло, пора зачиняти. Завтра різдво, і там, на горі, чекають на нього зі святочною вечерею. Три доньки на виданні, пухнасті кошенятка. Підходить до вітрини, обставленої закладеними старовинними речами, і простягає руку до штори, щоб її засмикнути, але раптом завмирає — під ліхтарем бачить зіщулену постать жінки, точніше тільки її спину, побілілу від снігу: ось та жінка повертає до нього обличчя, а спина нерухома, тільки обличчя повертається й усмішка запалюється на ньому, жінка сміється, сміх її навпомацки прокрадається до вітрини і ковзає по склу, ковзає, ковзає, відшукуючи щілину. Чомусь долоня Барана сама по собі лягає йому на вуста. Чому вона це робить і що вона хоче? Долоня мовчить, мовчать вуста. Та ось жінка нарешті повертається всім тілом, і Баран пізнає Чорну Маньку. Якесь лихе передчуття примушує його одним рухом засмикнути штору, він квапиться повісити табличку «Зачинено». Потім з кишені з’являється ключ і тягнеться борідкою до замка, а замок відхиляється разом з дверима, уникає зустріччі, і ключ впирається в живіт Чорної Маньки. Баран відсмикує руку і хоче щось сказати, він добре знає, що хоче сказати, але чомусь знайомі слова покидають його в цю хвилину, і йому нічого не залишається, як відступити назад. Ключ стирчить з його руки, наче зброя. Це відчуття додає йому трохи відваги, і він… Але Манька випереджає його:

— В мене є годинник. Дуже старий.

— Нині вже пізно. Хіба ви не прочитали табличку?

— Прочитала.

— І що ж там написано?

— Відчинено.

— Ви погано читаєте, добродійко. Спробуйте ще раз.

— Хіба?

Баран розгнівано шарпає табличку і блідне — з обох боків «Відчинено». Ключ випадає з руки. Голова паморочиться. І звідкись, наче з неба, її голос:

— Ну, що я казала? — І сміється.

О, тепер вона господарка становища і може сміятись, а Баран не може сміятися, бо коли засміється, то буде на межі божевілля.

— Мені його, подарував дід.

Напевно бреше, думає Баран. Ні, він себе не дасть водити за носа, він покаже, хто він такий, він…

— Покажіть його.

(Невже це його голос? Невже це він сказав? Але ж це неможливо! Щойно він вирішив виставити цю дурнувату Маньку за двері, а тут…)

Вона виймає годинника. Годинник срібний, на ланцюжку, 1808 рік, Берн. Такий годинник може коштувати п’ять… десять…

— Скільки ви можете мені дати за нього? — і знову сміється.