Шрифт:
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
— Я так не люблю!
— А як же ви любите? — і примружила очі.
Сказав:
— Ви мене не перший день дратуєте... Що ви від мене хочете?
Вівдя здивовано:
— Я од вас хочу?
— Так, ви.
Сказав уперто й рішуче.
Вона:
— Це мені подобається.
Вольський:
— А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе.
У Вівді загорілися очі.
— Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.
— З умовою, щоб двері не замикати! Добре?
Вольський мовчав.
Вівдя поспішно почала розстібати пасок і гудзики на кофточці.
Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді.
А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря.
Нарешті вона сказала:
— Ну, йдіть, я готова.
— Готові? — не повертаючись, спитав Вольський.
Вівдя не відповіла.
Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюш і вийшов.
Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря:
— Сво-лоч!
Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби.
Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс.
Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.
Вівдя мовчала.
Праворуч і ліворуч уже не гупало.
В гостиниці було тихо.
...А в вікно знову бились сніжинки.
Сніжинки...
І
Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просторо:
— Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани — зажурені, похилі.
...Ішла повінь... Летіла буря...
І от я хочу про молодицю коротенько розповісти — як у народі чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, та не прожив і років зо три — пішов у повстанці.
Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.
...Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь теж здох.
...А батько закатував матір.
...Ну, і півтори десятини за двадцять верстов...
...Ех ти, сибірська каторго!
...Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось.
— Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
— Хлопці, сюди! Бач, яка краля!
...Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д’ех, будуть діла, матері їх ковінька!
Кричали:
— Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?