— пес: вовна прилипла попелом і лізла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тільки тихо й нудно вив: на світанках шумів скляний мороз, а пес був голодний. Іноді пес кидав старого газетяра й блукав на базарі, біля рундуків, де били його закаблуками, де гризли його молоді бадьорі пси.

...Вранці тихий степовий городок оживав. Виходили заспані горожани, плентались по мостовій візники, вилітав із гаража єдиний на всю округу виконкомівський автомобіль і з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей і зграї голодних собак.

Тоді біля редакції — теж єдиної газети з великими підзаголовками і з нудними традиційними гаслами — грубим шрифтом — суетились газетярі.

Кожний знав:

— треба скоріш!

Треба схопити стос паперу с промовами, статтями про всесвітній пожар:

«Ми на горе всем буржуям

мировой пожар раздуем 3;

мировой пожар в крови...

Господи, благослови!»

— треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів, щоб —

— жити один день.

І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як «колокольчик», пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь!

І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети; потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару.

На бульварі проходив день.

Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечері старий газетяр тупо дивився на мимохідців.

...А бульваром проходило багато:

— одні бігли, другі шкульгали, треті раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись.

...Тоді над головою колихались гілки акацій — була алея акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя*..

Іноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі.

Тоді підводився, відходив до каланчі, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхні брудної стоячої води...

Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить і облизує попіл

— на хвіст. (Мовчиш? —

Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.

Пес лежить і облизує попіл —

на хвіст.

...Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно?

— бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом грізними колонами по безмежних ланах часу. І відступають —

роки,

тисячоліття В глуху невідому безвість минулого.

Тихий степовий городок знав і сум, і Великдень цієї боротьби.

...Коли на древній дзвіниці годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце,—

вулиці знову прокидаються, і тоді бреде бульваром похила постать старого газетяра.

...Так починається день.

...А зима зовсім згнила, і шкульгає Різдво в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня.

Газетяр теж шукав сузір’я Оріона; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова.

Так

ріс

час:

— у грандіозній боротьбі падали переможені дні, на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару 4вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали:

— Що це? Тоска чи радість?

...Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами.

Так

ріс