— Не можу, — так само тихо відповіла людина.

— Чому не можете?

— Ноги поморожені…

В глибині на нарах заворушилася, зашаруділа солома і з'явилася чиясь скуйовджена голова, потім плече у старій, подертій військовій гімнастьорці, і чоловік, стогнучи, підповз до краю нар.

— Зажди, я тобі допоможу, — Стременний став на нижні нари, однією рукою вхопився за стовп, на якому вони держалися, а другою обняв плечі чоловіка і потягнув його на себе.

Чоловік застогнав. Тоді Стременний правою рукою обхопив плечі чоловіка, ліву підсунув йому під коліна і зняв його з нар. Чоловік майже нічого не важив — такий він був виснажений і худий. Він сидів на нижніх нарах, притулившись спиною до стіни, і важко дихав. У напівтемряві Стременний не міг добре роздивитися його бородате обличчя. Натруджені, в саднах руки безсило лежали на колінах. Ноги в чорних чоботях стирчали як неживі.

— Ви хто такий? — запитав Стременний.

— Полонений я… На Тімі в полон потрапив, — відповів солдат. А руки його весь час гладили коліна, що гостро виступали з-під подертих штанів.

— Ну, а з ногами що у вас? Дуже поморозили?

— Вогнем горять… Сили немає терпіти. — Чоловік хвилинку помовчав, а потім, пересиливши біль, сказав крізь зуби: — Ми на будівництві укріпрайону були. Нас сюди цілу добу на морозі пішки гнали. А взуття наше яке? Ніякого…

— Слухайте, — перебив Стременний, — який це укріпрайон? Той, що на захід від міста?

— Той, як по шосе йти…

— Далеко це звідси?

— Кілометрів сорок буде…

— Що ж ви там робили?

— Та що… доти будували… рови копали… Ох, товаришу начальник, сили більше не маю!..

— Зараз одвезу вас у госпіталь, — сказав Стременний, — там вам допоможуть… А зумієте ви на карті показати, де ці доти?

— Мабуть, зумію…

— А як ви тут опинилися?

— А нас сюди назад пригнали — склади вантажити…

— Коли?

— Та вже чотири доби скоро буде.

«Чотири доби! — вигукнув про себе Стременний. — Значить, це було ще до наступу».

— Де ж решта?

— Повели. Вночі… А куди, не знаю… Ой, ноги, ноги як болять! — Він міцно обхопив свої ноги і завмер, злегка погойдуючись.

Стременний вийняв з кишені ліхтарик і посвітив на ноги солдата, йому стало моторошно. Те, що він вважав за чоботи, насправді були босі ноги, почорнілі від гангрени…

— От горе!.. Держись-но, друже, за мої плечі. — Стременний підняв солдата і, як дитину, виніс його на ґанок.

Він посадовив його на заднє сидіння машини, укрив ковдрою, яку завжди возив із собою, а сам сів поруч. Машина рушила.

— Ти з якої дивізії? — запитав Стременний солдата, з болісною жалістю розглядаючи його скуйовджену руду бороду і обличчя, пооране глибокими зморшками.

Щось схоже на усмішку промайнуло на обличчі солдата.

— Та з нашої, сто двадцять четвертої, — тихо одказав він.

— А в якій частині служив?

— В охороні штабу…

Стременний пильно подивився на солдата.

— Єременко! — мимоволі вигукнув він, і голос у нього затремтів.

У старій, змученій людині, що сиділа обіч нього, майже неможливо було впізнати того Єременка, який лише рік тому міг руками розігнути підкову.

— Так, я, товаришу начальник, — насилу видихнув солдат.

— А мене впізнаєш?

— Ну як же… Одразу впізнав…

Тепер Стременний пригадав усе. Єременко був тим другим автоматником, який зник разом з начфіном. Очевидно, він знає, куди дівся й Соколов.

Стременний обережно поклав руку на плече солдата, що сидів з заплющеними очима.

— Товаришу Єременко… Чуєте, товаришу Єременко… Чи не знаєте ви, що з Соколовим? Де він?

Солдат мовчав. Стременний торкнувся його руки. Вона була холодна. І тільки по легкому клубочку пари, яка виривалася з його рота, можна було бачити, що він ще живий.

За чверть години Єременка доправили в польовий госпіталь, що зайняв усі три поверхи кам'яного будинку школи. Ще за півгодини його поклали на операційний стіл, і хірург ампутував йому обидві ноги по коліна.

В холодних променях сонця виблискує білий кафель напівзруйнованої грубки. Вона височить у хаосі обгорілих дощок, обвалених перекрить, щебеню. А двоє людей стоять і дивляться на ці руїни з виразом суворої печалі на обличчях.