— Та вже мільйон сімсот тисяч, — посміхнувся він, обв'язуючи шпагатом чергову пачку сотенних купюр. — А загалом не дуже багато — всього мільйонів п'ять-шість буде.

— Нічого собі — мало! — здивувався Морозов. — Та це ж цілий бюджет!

Громов обійшов навколо стола, взяв сотенний папірець в руки і пильно глянув на нього.

— Чи не здається вам підозрілим, — звернувся він до Стременного, — що тут так багато зовсім нових грошей?

— Що ти хочеш сказати, Артеме Даниловичу? — запитав Морозов і також взяв одну з новеньких асигнацій. — Думаєш, гроші фальшиві?

— Можливо.

— Думаєш, навмисне їх сюди підкинули?

— Це треба перевірити, — відповів Громов.

— Гм!.. — Морозов узяв у руки кілька асигнацій і, схиливши голову набік, наче милуючись, став їх розглядати.

— Що ж, влаштуємо експертизу, — запропонував Стременний. — Звичайно, так пускати їх в обіг не слід.

— Ніякої експертизи не треба, — сказав Морозов. — І так ясно — гроші фальшиві.

— Чому ти так впевнений, Сергію Пилиповичу? — повернувся до нього Громов.

— Та вже впевнений… Ану, поглянь ще раз, тільки уважно, і ти зразу переконаєшся.

Громов висмикнув з пачки одну асигнацію. Він крутив і так і сяк, дивився на світло, пробував папір пальцями. За його прикладом Стременний теж узяв одну сотенну, витягнув з кишені іншу й став порівнювати обидві асигнації. Так минуло кілька хвилин.

— Ні, — сказав нарешті Громов. — Нічого не бачу. Гроші як гроші!..

— Ну, а ти, Стременний, що скажеш?

— Що ж тут казати? Видай мені цими грішми зарплатню. — візьму без ніякого сумніву.

— Ех ви, експерти!.. Дайте-но сюди! — Морозов забрав у них асигнації і склав разом. — Дивіться!.. Бачите?.. Номери і серії на них однакові!.. На цьому папірці серія ВС 718223 і на другому теж. Я переглянув цілу пачку нових грошей — і всі з однаковими номерами…

— Ну й Сергій Пилипович! — вигукнув Громов. — Дивись, як це просто, га?.. І не здогадаєшся…

— Що ж нам з цими грішми робити? — заклопотано мовив Стременний.

— Спалити, звичайно, — сказав Громов, — а кілька кредиток пошлемо в Москву для вивчення…

— Вірно!.. Капітан! — Стременний покликав до себе капітана Соловйова, який в цей час складав міцно ув'язані пачки грошей у брезентовий мішок. — Перевірте гроші якнайуважніше. Якщо є справжні, відокремте їх.

— А в нас це вже зроблено, товаришу підполковник, — доповів Соловйов. — Начфін Барабаш з самого початку наказав нові папірці порахувати окремо. А що накажете вчинити із справжніми грішми?

— Скільки їх, до речі?

— Сто п'ятдесят шість тисяч.

— Здайте їх в нашу фінансову частину, Майору Барабашу.

— Слухаюсь, товаришу підполковник! Буде зроблено.

— Ну, а тепер давайте подивимося на скриню, — сказав Стременний і попрямував до дверей, подавши знак Соловйову йти за ним.

Їхати в машині цього разу їм не довелося.

Соловйов провів їх якимись провулками, дворами і городами на сусідню вулицю. Вони йшли повз недавнє згарище, серед обпалених, почорнілих від полум'я лип і берез. Перед ними безладно громадилися обгризені вогнем балки, купи битої цегли, потрощеного начиння…

— Зачекайте, товариші! — сказав Стременний, оглядаючись. — Куди це ви нас ведете? Якщо не помиляюся, це був будинок сільськогосподарського технікуму. А тепер зразу й не догадаєшся! Який тут був сад до війни — краса!..

— А гітлерівці що тут влаштували? — запитав Громов.

— Міське гестапо, — відповів Соловйов. — Місце, самі розумієте, затишне, і ділянка велика…

Громов мовчки кивнув головою.

— Ну, а де ж скриня? — запитав Стременний.

— А ми її он в ту прохідну будку занесли, де була охорона гестапо. Я біля скрині вартового залишив.

— Що ж, подивимось, подивимось…

Вони перетнули сад і ввійшли до невеликого дерев'яного будинку.

Вузенький коридорчик, фанерна перегородка з віконцем, наглухо закритим дерев'яним щитом, а за перегородкою — маленька кімната. В одному кутку — залізна грубка, в другому — простий стіл, вимазаний ліловим чорнилом.

Посеред кімнати стояла скриня. Скраю на ній сидів боєць у дубленому кожушку і повагом згортав козячу ніжку. Побачивши Стременного, він встав.