За хвилину він з'явився з-за рогу, очевидно, скориставшись лазом. Обличчя його важко було розглядіти, видно було тільки, що він бородатий.

— Ходімо швидше, Павле Мартиновичу, — сказав чоловік. — Скоро сонце зійде! Нам тут затримуватися ні до чого…

Вони швидко попрямували до гаю.

Коли розвиднілося, Геннадій Андрійович побачив, що супутник його немолодий, але міцний, борода в нього світла, обличчя широке, глибоко посаджені сірі очі дивляться розумно і трохи насмішкувато. Він назвав себе Харитоновим і виявився дуже балакучим.

Старий лісник, він колись, ще в роки громадянської війни, служив у Богунському полку Щорса. Останнім часом не працював, а жив у сім'ї старшого сина, який зайняв його місце, допомагав по господарству. Тепер сина не було — пішов на війну, а старий залишився з невісткою, але вона зараз жила у своєї тітки в сусідньому селі.

Коли Харитонову, ще до відходу наших військ, запропонували допомагати партизанам, в ньому прокинувся колишній бойовий дух. Він залишився у своєму домі, який став місцем партизанської явки.

Так само, як і Полознєва, Харитонови жили на відшибі, під лісом. Темними осінніми ночами можна було непомітно пробратися до хліва, а з нього вже в дім.

Дім Харитонова був міцний, рублений, і легкий димок, що вився з комина, і тихі, дрімотні дерева, — все створювало враження спокою і відчуженості від життєвих бур.

Тільки-но Геннадій Андрійович переступив поріг, його обдало теплом, йому навіть здалося, що пахне молоком з-під корови, яке він так любив.

Харитонов міцно причинив двері і підсів до стола.

— Сідай, Павле Мартиновичу! — сказав він. — Покажи-но документи. Подивимося, чи не треба що-небудь підправити.

Він довго і уважно розглядав перепустку і посвідчення, що були видані Борзовим і тому мали цілком переконливий вигляд. Борзов дістав їх давно — на бланках залишалося тільки проставити дати, які вписав сам Геннадій Андрійович. Згідно документів, він був Павлом Мартиновичем Токаревим.

— Так! — сказав Харитонов, уважно вивчивши, здавалося, кожен рядок. — Все гаразд. Не підкопаєшся.

— А в чому все-таки справа? — запитав Геннадій Андрійович, відчувши, що старим керують якісь важливі міркування.

— Наказано передати вам маршрут, — переходячи на «ви», сказав Харитонов, і по тому, який він став серйозний, Геннадій Андрійович зрозумів, що старий не такий вже м'який, як здалося на перший погляд.

Але Харитонов не одразу перейшов до суті справи. Він довго пошепки радився, як йому діяти самому. Геннадій Андрійович слухав, дивився в його суворе зморшкувате обличчя. Так, важко старому… але наказ виконати треба.

— Душа болить, — промовив Харитонов, — знаю, треба, а не можу… не можу…

Що міг сказати Геннадій Андрійович? У кожного свій шлях, небезпечний, важкий, але треба йти ним до кінця, іншого вибору немає…

Потім, зібравшись з думками, Харитонов докладно і довго розтлумачував, якими дорогами і стежками слід добиратися до партизанського табору.

— А тепер поспи, — сказав він, коли переконався, що підопічний засвоїв маршрут. — Шлях далекий… Поки дістанешся… А я піду в село і незабаром повернуся… — І, важко зітхнувши, він вийшов з дому.

Геннадій Андрійович приліг на ліжко, знявши тільки чоботи, і зразу заснув таким міцним сном, яким спав лише в дитинстві. Прокинувся теж раптом від якогось внутрішнього поштовху, схопився на ноги. Харитонов, одягнутий, сидів біля стола.

— Вже пора? — запитав Геннадій Андрійович, глянувши у вікно, де над дальнім лісом кружляли птахи. — Довго спав?

— Три години, — відповів Харитонов.

— У селі був?

Харитонов кивнув і присів на стільчику.

— Зв'язковий до тебе прийшов, — сказав він.

— Звідки?

— З міста. Микола, синок тієї, що повісили… Охотникової…

— Ну! — здивувався Геннадій Андрійович. — Хто його послав?

— Гадаю, Микита. Хлопчисько дивиться вовком, мені не говорить.

— Де ж він?

— Кажу йому, немає тебе тут, а він не вірить. Я, каже, почекаю! Як прийде Павло Мартинович, передайте йому, нехай іде на узлісся…

— Обережний, — посміхнувся Геннадій Андрійович.