— Сам худющий, а очі серйозні. — Харитонов дістав кисета і став повагом згортати з газети цигарку. — А тільки почуваю я — не з добрим він до тебе прийшов… Дуже вже поспішав, а як почув, що тебе немає, навіть потемнів весь…

— Але ж він знав, що я маю прийти.

— Ні. Спочатку я його почав перевіряти. Іди, кажу, з богом, ніякого тут Павла Мартиновича немає, ніколи й не було. А сам дивлюся, що робитиме. «Молоко, питає, є?» — «Яке там, кажу, молоко! Ти що, з неба упав? Я давно забув, яка та корова, чи є в неї роги…»

Ну, а він знову за своє: «Чи не можна води напитися?» Видно, пароль пригадав і на мене напирає… Добре, думаю, допоможу тобі трохи. «Води пий скільки хочеш!..» Тільки-но я це сказав, він зрадів. Опустився на лавку. «Дідусю, каже, сили більше не маю йти…» Перепочив трохи. Тут ми з ним і домовилися… — Харитонов глибоко затягнувся махоркою і випустив клубок їдучого диму.

У відкритому чистому вікні було видно, як на поламаному плоті сиділа голодна ворона і, розставивши крила, роздумувала, куди їй летіти далі. По далекому шосе, затиснутому між полями, проїхали машини. Коли б не лінії телеграфних стовпів, можна було б подумати, що вони їдуть просто по цілині.

— Вже їдуть!.. Квапляться, чорти! — сказав Харитонов. — Іти вам треба, і швидше!..

— Добре, йду! — сказав Геннадій Андрійович. — Тільки ж дивись, будь обережним!

— А речі?

— Якось обійдуся…

Харитонов зітхнув і потиснув Геннадію Андрійовичу руку:

— Тоді прощай. Скажи Колеснику, що все зробив, як він наказав. І ще, що йду проти свого серця.

— Неодмінно скажу!

— Швидше йди! Швидше! — сказав Харитонов і відчинив двері.

Геннадій Андрійович переліз через пліт за хатою і кружним шляхом подався до узлісся. Спочатку він спустився в неглибоку балку, що заховала його від людських очей. Пройшовши по ній, круто звернув у гайок, вже оголений осіннім вітром. Поруділе листя шелестіло під ногами. «Зима надходить, — думав Геннадій Андрійович, — стане ще важче; Треба діяти…»

Десь у гущавині лісу пересвистувалися птахи. Раптом вогненно-жовтий клубочок зметнувся на високу ялину. Білка!.. Вона сиділа на товстій гілці і косувала чорними оченятами.

Природа жила за своїми законами. Зараз би з рушничкою полювати десь на качок. А потім сидіти біля веселого вогнища і, мружачись від диму, дивитися, як закипає смола на соснових гілках…

Ось і узлісся. За деревами на галявині темніє піраміда торішньої копиці. Нікого немає…

Геннадій Андрійович зупинився. Може, хлопчик шукає його десь тут. Треба почекати.

Тяглися хвилини. Він стояв, оглядаючись туди й сюди. І хоч усі його почуття були напружені до краю, однак не почув, як ззаду до нього підкралися.

Тихий голос покликав:

— Павле Мартиновичу…

Він здригнувся, швидко повернув голову, рука сама вихопила з кишені револьвер.

За кілька кроків від нього, між кущами, стояв невисокий, худенький хлопчина в чорному полатаному костюмі. Обличчя трохи злякане, не по-дитячому серйозне, в сутулій постаті щось поважне.

— Миколко! Охотников!..

Хоч Геннадій Андрійович знав, що побачить саме його, він все-таки здивувався. Це був той самий Миколка, який частіше за інших забував, чим закінчився останній урок, і в той же час це був уже інший хлопчик: він став дорослішим, багато пережив, губи його уперто стулені, очі глибоко запали…

— Ну, здрастуй!..

Геннадій Андрійович підійшов до Миколки і лагідно поклав йому руку на плече. Хлопчик раптом похнюпився і важко зітхнув: коли б це був батько, він сказав би: «Таточку, як я втомився!..» Але зараз, побачивши Геннадія Андрійовича, він стояв, переповнений складними почуттями. Він радів з того, що нарешті побачив людину, якій довіряє більше за інших, йому хотілося б назавжди лишитися поруч із своїм учителем. Але хтозна, як живе тепер сам Геннадій Андрійович, чи можливо це.

Вони сіли у видолинку, закритому з усіх боків кущами. Геннадій Андрійович вийняв з кишені шматок хліба з салом і дав Миколці. Поки хлопчик їв, Геннадій Андрійович уважно читав донесення Микити Борзова. Воно було коротке: «Ост-24» незабаром перебазується в Новий Оскол. Полонених перекинуть туди машинами».

Залишалося невідомим найголовніше: коли. Якби пощастило встановити це, можна було б напасти на охорону і, звільнивши полонених, зірвати на деякий час початок робіт в укріпрайоні.

Треба швидше доставити повідомлення в загін.