Невеликий будинок Микити Кузьмича стояв посеред двору. На його дверях висів чималий замок. Але про всякий випадок Миколка обережно обійшов навколо будинку. Всі вікна були зачинені і закриті завісами.

Ніхто не зупинив і не окликнув його. Миколка повернувся до щілини і тихо промовив:

— Лізьте! Нікого немає!..

— Придержи дошки… отак… — Утікач насилу просунув плечі в щілину. — Дай-но руку… Підтягни мене трохи…

Миколка схопив обома руками його широку долоню з короткими пальцями і щосили почав тягнути до себе.

— Давай, давай, малий, давай! — шепотів утікач, стараючись просунутися між дошками. Нарешті це йому пощастило. Знесилений, він упав на землю і з хвилину надривно і глибоко дихав.

— Ховайтеся! Ховайтеся!.. — квапив його Миколка. — Він може зараз повернутись…

Утікач підвівся і зашкандибав до сарая.

— Постарайся знову забити цвяхи, — мовив він, переступаючи через поріг.

Але цвяхів забити не пощастило. Рипнула хвіртка, і Миколка ледве встиг відскочити од сарая. Стежкою до будинку швидко йшов Борзов. Він був чимось незадоволений і палицею, яку держав у руці, збивав голівки квітів.

Миколка завмер. Тікати назад — значить, видати людину, яка довірилася йому. Залишитися на місці — треба пояснити, як він потрапив у двір, де за сторожа такий злий собака.

Дзвякнув замок, що його відмикав Микита Кузьмич, і двері відчинилися. Зараз він увійде в будинок, і тоді Миколка зможе утекти.

Але Микита Кузьмич не поспішав заходити в дім. Він стояв спиною до Миколки і про щось думав. Потім Миколка почув його рівний голос:

— Іди за мною…

Стукнули двері, і Микита Кузьмич зник за ними. Миколка боязко піднявся на ґанок і довго, перше ніж зайти, стояв з завмерлим серцем.

— Ввійди ж нарешті, — почувся приглушений голос Микити Кузьмича.

Банщик у пальті і в шапці стояв посеред кімнати. Гостре обличчя його було зле, а руки нервово крутили палицю.

— Як ти сюди потрапив? — запитав він, намагаючись говорити спокійно. — Адже я казав тобі, щоб ти переліз через паркан.

— Я й переліз через паркан, — відповів Миколка.

— Подивись мені в очі… Брешеш! Тебе б розірвав собака. Як ти сюди забрався, відповідай!..

— Я переліз через паркан… — стараючись дивитися просто в колючі очі Борзова, промовив Миколка.

— Ну й ну! — посміхнувся Борзов. — Ти, я бачу, мастак брехати. А чому ти мене не почекав? Ти ж бачив, що я додому не пішов!..

— Бачив!..

— А я тобі що сказав? Щоб ти переліз через паркан, коли я буду вдома. Тебе ж міг покусати собака!

— А у вас собака на цепу.

— Он як. Значить, ти лазив на сарай!..

— Лазив.

— Так, так… Виходить, ти не через сарай сюди потрапив… А я подумав, було, що собака тебе пожалів. Он які справи… Десь у паркані є щілина… Іди, покажеш…

— Ні, ні! — вигукнув Миколка. — Не треба ходити.

— Чому не треба? — прищурився Борзов. — Це ж не в твоєму паркані щілина, а в моєму. Показуй!..

— Ні, ні, я не піду…

Борзов раптом якось подобрішав:

— Що з тобою, Миколко?.. Ну не ходи. Я й без тебе її знайду. На ось, пиріг тут у мене є. Поїж.

Він поставив тарілку з пирогом на стіл і вийшов у двір. Миколка підбіг до вікна і з завмираючим серцем стежив за Борзовим. Той повільно йшов уздовж огорожі і уважно розглядав її. Раптом він нагнувся і щось підняв з землі. Миколка з жахом побачив, що в руках у нього сорочка втікача, в яку було загорнуто камінь.

А далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Борзов кинувся до собаки і спустив його з цепу, собака, голосно гавкаючи, помчав до сарая. Борзов розчинив двері і тут же зачинив їх на засув.

— Стережи! — крикнув він собаці і побіг з двору.

Миколка вискочив у двір — він віддав би життя, щоб допомогти втікачеві. Пес одразу ж накинувся на Миколку, повалив його. Величезна ощирена паща уткнулася йому в обличчя.

Зачинений у сараї втікач щосили гупав у двері, намагаючись висадити їх.

— Дік, назад!.. Лягай!.. — Борзов з двома солдатами вже вбіг у двір. — Він тут, у сараї!.. Беріть його…

Пес, підкорившись господареві, влігся поруч з Миколкою і тільки поводив налитими кров'ю очима.