— Я його заховав.

— Ти?! Та коли б дізналося гестапо, то за це і мене, і тебе розстріляли б!..

— А ніхто про це й не дізнався б.

Микита Кузьмич тільки розвів руками.

— Ну що з тобою, дурнем, говорити! Велике щастя, що я його в сараї знайшов… Прийшли б увечері з обшуком, як би я виправдався? Сказали б: навмисне переховував.

— А його можна було б випустити.

— «Випустити!» — передражнив Микита Кузьмич. — Це легко сказати, але важко зробити.

Миколка відсунув тарілку.

— Чого ти? — стривожився Микита Кузьмич.

— Погана ви людина, дядьку Микито. Краще я від вас піду.

— Підеш?

Миколка уперто нахилив голову:

— Я краще в табір піду, з батьком житиму.

— В табір? — здивувався Микита Кузьмич. — В який табір?

— Ну, в той, що на околиці міста, за дротом!..

У Микити Кузьмича на переніссі зійшлися глибокі зморшки. Він зосереджено дивився в обличчя хлопчика, намагаючись збагнути, про що він говорить.

— Батько? Хіба він там?

Миколка осікся. Ні, він не скаже дядькові більше ні слова.

— Чому ти сказав про батька? Ти що, бачив його?

Миколка знову зіщулився у своєму кутку. Як це він проговорився! Тепер загине й батько. Ні, ні, дядько більше нічого не дізнається від нього.

— Ти бачив його в колоні полонених? — впритул наблизився до Миколки Микита Кузьмич. — Кажи! Бачив?..

Миколка намагався витримати його напружений погляд.

— Ні, не бачив… Це я так просто сказав. Вигадав…

Микита Кузьмич недовірливо похитав головою.

— Такі речі просто так не кажуть. Особливо зараз, коли ти втратив матір… — Він знову сів і запалив цигарку. — Ось що, племінничку, — сказав він, подумавши. — Я забороняю тобі виходити навіть за ворота. А прийде час, я сам скажу тобі, куди йти і що робити… Сподіваюся, ми домовились?

— А я втечу, — тихо, з ненавистю відповів Миколка.

— Ну гаразд, коли так!

Замок двічі клацнув.

Миколка кинувся до вікна. В раму були вставлені товсті залізні прути. Таких за день пилкою не перепиляєш.

За кілька хвилин дядько Микита, одягнутий в пальто з піднятим коміром, вийшов з двору, не забувши спустити з цепу собаку.

Миколка залишився сам. Його пойняв розпач. Він щосили смикав двері, натискав на них усім тілом, намагаючись висадити, бив ногами. Але дубові двері могли витримати натиск і сильнішої людини. Вони тільки двигтіли і глухо гули під ударами. Ні, з кімнати виходу не було. Миколка навіть заглянув у піч, але комин був надто вузький. Він лише вимастив собі сажею ніс і щоки.

Куди ж пішов банщик? Він, напевне, подався в гестапо, щоб повідомити про батька. «Що я наробив, що я наробив! — шепотів Миколка. — Як допомогти батькові? Як його врятувати?..»

Нехай тільки повернеться дядько Микита! Він уб'є його, уб'є оцим ножем, що лежить на столі. І Миколка схопив великий кухонний ніж. Так, він його вб'є…

Швидко смеркало. За вікном хрипко гавкав собака. Осінні дерева повільно хитали своїм почорнілим гіллям. В сусідній кімнаті лунко цокав стінний годинник…

Скільки минуло часу? Година, дві, три?.. Миколка сидів, не склепивши очей, і напружено думав. Він згадав своє дитинство, батька, матір… Чомусь йому весь час ввижався темний шрам на її щоці, коли вона нагнулася, щоб поцілувати його востаннє…

Про свої забави, про голубів, про товаришів він не згадував, наче всього цього у його житті ніколи й не було. Він, маленька людина, на яку враз звалилося стільки лиха, намагався зрозуміти, як же йому тепер жити.

Раптом голосніше загавкав собака. Миколка припав до вікна і побачив темну постать, що рухалась від воріт. Дядько Микита!.. Брязнула клямка. В коридорі почулося шаркання кроків. Клацнув вимикач, і крізь щілину у дверях пробилася вузька смужка

Прокинувся Миколка від приглушеної розмови. За вікном була темна ніч. Крізь двері не проникав навіть слабкий промінець світла. Очевидно, двері з сусідньої кімнати у передпокій були причинені.

Сон розвіявся миттю, і Миколка притулився вухом до замкової щілини. Так, немає сумніву, розмовляють двоє. Глухий незнайомий голос і скрипучий, що належав дядькові Микиті. Але жодного слова не розбереш.

Миколка приклав вухо до стіни, ближче до грубки; вона опалювала дві кімнати: ту, в якій зараз знаходився Миколка, і сусідню, де дядько Микита розмовляв з незнайомим чоловіком. Уже те, що розмова відбувалася пізно вночі, примусило Миколку насторожитися. Про що вони говорять? Мабуть, замишляють щось лихе. Тут, у кутку, де стіна упиралася в грубку, було чути трохи краще, але все ж слова звучали невиразно.