Три дні він безуспішно шукав нагоди непомітно поговорити з Олексієм. Полонених водили строєм, а по обід посилали Юренєва. його й побачив Микита Кузьмич у черзі перед кухнею. Вони зустрілися поглядами, і Юренєв одвернувся.

— А, давній приятель! — посміхнувся Борзов, підступивши близько до нього. — Я бачу, ти ніде не губишся. Мій пес досі ночами виє, все про тебе згадує. Скаржиться, що не дали йому штани з тебе здерти…

Мабуть, ніхто, крім самого Микити Кузьмича, не зрозумів значення цих слів. Юренєв був переконаний, що Борзов вважає його потерпілим від переслідування гестапо, а інші, що стояли поруч, так звикли до знущань, що не звернули уваги на його слова.

Але ця зустріч примусила Борзова піти на риск і сказати кілька слів Олексію у всіх на очах. Правда, Микита швидко пройшов повз нього і встиг кинути лише одну фразу, але по стривоженому, напруженому обличчю двоюрідного брата зрозумів, що той почув і оцінив його слова.

Та чи повірив йому Олексій? Чи не вирішить, що це провокація?

Дізнавшись про те, що Миколка й Вітя вирушили в небезпечну путь, Борзов спочатку засмутився: небезпека надто велика, Але скоро до нього дійшли чутки, що Вернер пригрів у таборі якихось двох хлопчаків. Правда, потрапивши за колючу огорожу, вони були ізольовані і зв'язатися з ними було нелегко, але все-таки, якщо знову поїхати в табір, то, напевно, багато чого можна дізнатися. Миколка не сидітиме склавши руки. Він знайде нагоду поговорити з батьком. Те, що дорослому дуже важко, хлопчик часом досягає без великих труднощів.

Зрештою, роздумуючи про це, Микита розумів, що за всіх умов можна зібрати лише часткові дані про укріпрайон. А потрібні повні. І вони є, зовсім близько, — у клятій скрині, прикрашеній черепашками і віньєтками. Навіть ключа не треба красти, щоб її відчинити!

Одного разу, вийшовши у своїх справах, Блінов попросив Борзова почекати його в кабінеті. Кудись подався і секретар, який постійно сидів за столом у приймальній. Прочинивши двері, щоб чути кроки, Микита Кузьмич швидко підійшов до скрині і почав повертати черепашки, стараючись наслідувати рухи бургомістра. Всередині скрині навіть щось клацнуло, але кришка так і не піднялася.

Краплі холодного поту виступили на його лобі. Руки тремтіли. Одна за одною йшли комбінації. Але все це було не те, зовсім не те.

Почувши кроки, Борзов відскочив від скрині і встиг сісти на дальній стілець з другого боку стола.

Блінов ввійшов, кинув, як здалося Микиті Кузьмичу, пильний погляд на скриню, а потім сів на своє місце і почав говорити про необхідність відбудувати бункери зруйнованого елеватора, щоб засипати туди зерно.

Микита Кузьмич з такою гострою ненавистю дивився в його широке, спокійне обличчя з акуратно розчесаним проділом, що Блінов затнувся і здивовано спитав:

— Що з вами, Микито? Чому ви стривожені?

Борзов відкинувся на спинку стільця і схопився за щоку:

— Нічого, Ілля Ілліч, у мене просто болить зуб.

Блінов співчутливо похитав головою:

— Ідіть до лікаря. У мене ніколи не боліли зуби, але я розумію, як це має бути неприємно.

Микита Кузьмич вийшов, притуливши руку до нижньої щелепи. Він уже знав: єдиний вихід — напасти на Блінова дорогою, коли вони знову поїдуть в укріпрайон, і заволодіти картою.

Проте виявилося, що й цей план важко здійснити. Блінов несподівано майже зовсім перестав цікавитися будівництвом і всю свою увагу переніс на музей.

Він цілими днями пропадав у сховищі, і скоро Микита Кузьмич дізнався, що найцінніші картини вийнято з рам, згорнуто в рулони і підготовлено до евакуації.

«Що це може означати? — думав Борзов. — Чому Блінов так поспішає? Де і які назрівають події?»

Запитувати Блінова він не міг, щоб не викликати підозри, а бургомістр уперто мовчав. Стежачи за ним, Микита Кузьмич помітив, що шеф непокоїться і чогось чекає…

Минуло кілька днів, але Миколці так і не пощастило знову побачити батька. Ріхард не проявляв нахилу до благодійності. Він не знав жодного слова по-російськи, але жестикуляція його була виразна, і Миколка швидко звик розуміти, чого від нього вимагають: мити посуд, чистити чоботи Вернера чи, взявши щітку, підмітати підлогу. Сам Вернер, здавалося, забув про його існування. Зрештою, цілими днями він перебував у полі, повертався пізно і одразу ж лягав спати.

Вітя йшов рано і теж приходив пізно, смертельно втомлений і голодний. На кухні годували погано. Миколка часом приберігав для нього те, що міг дістати у хазяйновитого і ощадливого Ріхарда.

Якось увечері Вітя повернувся збуджений. Він подав Миколці знак вийти за ним у хижку і пошепки розповів про дивний випадок, що стався сьогодні на кухні. Один полонений прийшов з бачком по обід; завжди суворий куховар-єфрейтор, який пильно стежив, щоб порцію було відміряно точно, без зайвого, раптом кинув у казанок шматок м'яса і при цьому багатозначно підморгнув полоненому. Що це може означати?

— А хто цей полонений? — запитав Миколка.

— Не знаю, — відповів Вітя. — Він тебе бачив?