— А як ти гадаєш, з ким?

— З Кравцовим…

Лейтенант Юрій Кравцов болісно переживав неволю. Зовсім юний — йому не було й двадцяти років, — щиросердий і гарячий, він не міг змиритися з тим, що життя його повинно скінчитися за колючою огорожею. Часом він зовсім підупадав духом, ходив похмурий і сумний, але раптом душевні сили знову прокидалися в ньому, і він ставав веселим і життєрадісним. Кравцов вірив Олексію і, не задумуючись, пішов би разом з ним.

— Так, з Юрою — неодмінно, — погодився Олексій. — Але це палка натура, щоб не накоїв, часом, біди.

— Тим більше треба його підготувати.

До тину підійшли двоє поліцаїв.

— Ей! — крикнув один з них. — Заходьте в хату! До відбою дві хвилини!..

Єременко відступив од тину. Олексій лишився на місці.

— Дай-но, Василю Дмитровичу, прикурити! — сказав він, звертаючись до високого поліцая, котрий стояв, розставивши циркулем ноги.

— Який я тобі Василь Дмитрович! — гримнув поліцай. — Ти що, дисципліни не знаєш?.. Ану марш! Марш!

— Може, ти, Петре, розщедришся на вогник? — спокійно звернувся Олексій до другого поліцая, який здивовано вирячив очі на такого сміливого і нахабного полоненого.

— Іди! Іди! — мовив Петро. — Розбазікався! В куми лізе!..

— А що, може, і в куми, — сказав Олексій. — Завтра ви нас конвоювати будете?..

— Ну, ми, — сказав Василь Дмитрович. — А тобі що, не однаково?

— Значить, не однаково, — багатозначно мовив Олексій. — Пташки в полі літають і про людей багато знають!.. Завтра розмова з вами буде… — і пішов слідом за Єременком у хату, залишивши поліцаїв зовсім спантеличеними.

Що за дивний натяк цього полоненого? Чи справді він щось знає? Про що він хоче говорити? Ходячи туди й сюди по сонному селу, вони цієї ночі довго роздумували і нарешті вирішили: самим на розмову не набиватися, а коли полонений наполягатиме, вислухати його. Якщо ж стане базікати зайве, тут же пристрелити. Мовляв, намагався втекти…

Вранці Олексій не зміг підійти до Кравцова — їх підняли раніше, ніж звичайно, і вивезли в поле.

Під час роботи, в присутності Михайла, теж не поговориш, тим більше, що поблизу весь час крутяться обидва поліцаї. По тому, як часто вони насторожено зиркали на Олексія, той зрозумів, що таки примусив їх занепокоїтись. «Помучтеся, помучтеся, — думав він, — згідливіші будете!»

Дивлячись збоку на цю невелику групу людей, які працюють серед широкого поля, важко було уявити собі, що в них киплять затаєні пристрасті. Ось люди носять землю, встановлюють стальні каркаси дота, замішують бетон, і ніщо не виявляє ні їхнього внутрішнього напруження, ні того жару, який ось-ось може призвести до вибуху.

Час минав повільно. Нарешті з села долинули довгождані звуки гонга. Петро гучно скомандував:

— Кінчай роботу!.. Перерва!.. — і обвів усіх суворими очима. — А ти, Юренєв, гайда по обід! Швидше!..

Юренєв звично схопив бачок, що лежав осторонь, і, весело махнувши всім рукою, подався у село. Олексій з ненавистю дивився йому вслід: «Іди, іди і подавися по дорозі м'ясом!»

Тепер можна й побалакати. Він присів поруч Кравцова, який втомлено притулився до бетонної основи дота, широко розкинувши свої тонкі, з довгими пальцями руки.

— Юро, мені треба сказати тобі дуже важливу річ, — почав він, посміхаючись, щоб поліцаї, які обідали недалеко на колодах, думали, що він просто жартує з якоїсь нагоди. — З'ясувалося, що Юренєв зрадник!..

При цих словах Кравцова наче підкинуло, він пополотнів і повернувся до Олексія з таким обличчям, що той перелякався.

— Не вірю! Не вірю! — майже вигукнув він. — Наклеп! Де докази?!

Олексій не сподівався, що його слова викличуть таку бурхливу реакцію.

— Тихше, тихше! — Він схопив Кравцова за руку і силою посадив на місце. — Факти перевірено! Мені зовсім не хочеться його губити… Але будь з ним обережний…

Розмови не вийшло. Олексій зрозумів: скажи він Кравцову більше, то невідомо, що накоїть цей чесний, але надто вже запальний хлопець…

— Дивись, — суворо сказав Олексій, — нічим не викажи Михайлові нашої розмови… Ти можеш загубити всіх: і себе, і нас.

— Добре, — прошепотів Кравцов, — але я це перевірю. Я мушу це перевірити. Я не можу жити, якщо людина, котрій я так довіряв, — зрадник…

Олексій підвівся і пішов до колод, на яких сиділи поліцаї.

— Приємного апетиту, панове поліцаї, — сказав він трохи насмішкувато.

— А тобі що? — скоса глянув на нього Василь Дмитрович. — Знову прийшов базікати?