— Ну, знаємо такий дот, — обережно відповів Василь Дмитрович. — А далі що?

Олексій нахилився вперед, упершись ліктями в коліна.

— А далі от що. Кілька днів тому ви обидва, сидячи в тому доті, домовилися про втечу!..

Василь Дмитрович схопився і судорожно змахнув автоматом.

— Брешеш, сволота!.. Не було цього!.. Уб'ю!..

Олексій лишився незворушним.

— Ну, убий, — повільно сказав він. — Убий!.. Але про це сьогодні ж дізнається начальник табору. Невже ти думаєш, що я дурніший за тебе? В надійному місці я залишив листа. А після моєї смерті його одразу ж знайдуть. Зрозумів?.. Ну, може, ти, хлопче, опустиш свою іграшку?.. Петре, скажи йому. Ти, я бачу, людина розумніша. Давайте краще поговоримо спокійно!..

Петро встав і потягнув Василя за рукав.

— Облиш! — сказав він примирливо. — Давай послухаємо. Пристрелити ніколи не пізно…

Василь з люттю блиснув очима і знову сів на місце.

— А яке тобі до нас діло?.. — глухо сказав він. — Ти, я бачу, жити не хочеш…

— Ні, навпаки, — посміхнувся Олексій. — Я так само хочу жити, як і ви!.. Тому в нас інтереси спільні…

— Чого ж ти від нас хочеш? — запитав Петро.

Олексій знову глянув у бік траншеї; він тепер був майже впевнений, що за найближчим поворотом хтось стоїть.

— Я хочу допомогти вам, — сказав він.

— Допомогти! — вигукнув Василь. — От, чортів син!..

Але далі прикидатися він уже не міг. Петро присунувся ближче до Олексія і діловито запитав:

— А ти що, знаєш, куди йти?

Олексій знизав плечима:

— Якщо підемо разом, то дорогу знайду!..

— А скільки нас? Ти та ми, — підняв три пальці Петро.

— Ну, чому ж? Ще люди знайдуться…

— Чув? — звернувся Петро до Василя.

Той мовчки кивнув головою, на його обличчі вперше промайнуло щось людяне.

— Я пропоную вам, хлопці, тікати разом з нами, — сказав Олексій. — Ось для чого я вас сюди покликав. Ви ж самі розумієте: якщо залишимося, і у вас, і у нас кінець один. А якщо підете з нами, то ви там скажемо, що ви нас виручили, і вам простять…

— Де це — там? — запитав Василь.

— Ну, ти надто багато хочеш знати, — повів бровою Олексій. — Коли прийдеш — побачиш…

— На небезпечну справу тягнеш ти нас, Охотников, — зітхнув Петро. — Ох, і небезпечну!..

Олексій розвів руками:

— Дивіться, думайте! Воля ваша — ви собі господарі.

Василь підвівся.

— Ну, гаразд. Засиділися. Треба йти!… — Він закинув автомат на плече. — Це ще обмізкувати треба…

— А коли дасте відповідь? — запитав Олексій.

— Завтра вранці, як на роботу поведемо, — відповів Петро.

Олексій підвів руку.

— Тільки давайте так: якщо відмовитесь — цієї розмови не було. А то самі розумієте… — він багатозначно змовк.

Петро похмуро посміхнувся:

— Розуміємо! Ти нас не лякай!.. Держи сам язика за зубами, а ми вже навчені… — Він підійшов до Олексія ближче і тихо запитав: — А все-таки, як ти про ту розмову пронюхав? Адже ми в доті лише удвох були…

Олексій примружився.

— А як ти гадаєш, скільки нас тут?

— Коли?

— Зараз!..

— Троє…

— Ех ти!.. Рахувати не вмієш. Піди заглянь, хто за поворотом стоїть. Та швидше, поки не втік!..

Обличчя в Петра стало страшне. Очі округлилися, і вся його сутула постать затряслася від мисливського азарту. Притиснувши до грудей автомат, він метнувся в траншею. В ту ж мить від найближчого повороту затупотіли чиїсь важкі кроки. Чоловік, певно, щодуху біг до виходу.

— Сті-ій! — тонким зривистим голосом закричав Петро. — Сті-ій!.. Стріляти буду!..

Він зник у глибині траншеї. Василь не стримався і кинувся слідом за ним. Олексій чув на відстані збуджені голоси, але не міг розібрати жодного слова. І враз, коли вони наблизилися, він виразно почув той голос, заради якого пішов на цей страшний риск. Це був голос Юренєва.

За хвилину Петро виштовхав Юренєва з траншеї в котлован і зупинився позаду, не опускаючи автомата. Юренєв поводився спокійно, навіть визивно спокійно, наче він тут був старшим.

— Ти все чув? — запитав його Олексій.

— Так, усе, — підкреслено голосно відповів Юренєв.

— Тобі все ясно?

— Все.

— Ти й тепер будеш твердити, що я зрадник?

— Буду! — глузливо дивлячись йому у вічі, сказав Юренєв.

— Чому?