— Так. А звуть Володимир. Це на честь Леніна. У нас після Леніна Володимир — найпопулярніше ім’я.

— Я цими питаннями не займалася. Тим більше, що моє ім’я не дає жодного матеріалу для таких цікавих розмірковувань.

— А як вас звати?

— Здається, заяву пишу не я.

— Ну, це вже поверх заяви, для нашого знайомства.

— У вас оригінальний спосіб знайомитися.

— Якщо вже на те пішло, то це ви пропонуєте такий спосіб?

— Який же?

— Спершу погризтися трохи, а потім помиритися.

— Яз вами «не гризлася», отже, не доводиться мені з вами й миритися.

— А все ж таки. Ви така добра. Я хотів би знати ваше ім’я.

— Це хочуть знати майже всі київські хлопці.

— То доплюсуйте до них і мене.

— Але вони все-таки не знають!

— Зробіть для мене виняток.

— За які заслуги?

— Я спробую заслужити.

Він роззброював мене своєю наївною добрістю.

— Ви ще не написали своєї адреси, — нагадала я.

— Адреса проста: вулиця Соляна...

— Є така вулиця в Києві?

— Є. На Татарці.

— Я там ніколи не була.

— То я вас запрошую! У нас — неповторний, абсолютно унікальний київський краєвид. З одного боку... Але як вас звати?

— То що ж з одного боку, а що з другого?

— Це ви побачите, я вам покажу! А тепер я дописую заяву і прошу книжки і ваше ім’я.

— Книжки чи ім’я. Що перше?

— Взагалі-то я, щиро кажучи, прийшов ради книжок... Але зустрів цікаву людину...

— Ага, людину.

— Дівчину, пробачте...

— Отже, дівчину...

— Гарну дівчину, я хотів сказати.

— Просто гарну дівчину?

— Ну, коли хочете комплімент, а я на це не майстер, і мені важко придумати щось таке особливе... Одним словом, високу гарну дівчину... Таку високу, що її... — ви не гніватиметеся? — що її можна поцілувати не нахиляючись...

— Послухайте, це вам не на Татарці!

— Та ви не подумайте чогось поганого. Я справді... Ну, як це вам сказати? Ви справді — дуже гарна, просто неймовірно гарна дівчина, але хто для вас я? Просто прийшов і пішов. Пробачте, коли сказав пошлість. Я не хотів вас образити. Я справді... Ну, заплутався зовсім... Не казатиму ж я вам про ваші очі, і про ваші уста, і про вашу вулицю...

— Про мою вулицю?

— Та... це в одного поета сказано: «Я люблю тебе і на початку, і в кінці вулиці».

Оце Татарка!

— То дасте мені мої книжки?

— Ви забули про...

— Ім’я? Але ж ви не хочете казати.

— Вероніка.

— Вероніка?

— Вас це дивує?

— Якесь ім’я... Воно вам дуже пасує... А по батькові?

— Без по батькові, Володю. Адже так?

— Так.

— До речі, один молодий архітектор, почувши моє ім’я, так і вибухнув цілим вулканом асоціацій і різних історичних анекдотів щодо нього.

— А я, бач, не вмію вибухати. Нема в мені ні асоціацій, ні історичних анекдотів.

Зате він сказав: «Я люблю тебе і на початку, і в кінці вулиці». Хіба я могла помилитися, побачивши його вперше? Але ж могла втратити! І зараз ще можу. Ще нічого не знаю: Володя. Соляна вулиця. Який це сивий жах: Соляна вулиця!

Він одягнений, як кіномеханік: дешевий імпортний піджачок (Гнатко називає їх — «продукт розпаду капіталізму»), якісь штани, звичайні, ординарні, погано випрасувані. Черевики на мікропорці. Соляна вулиця, і піджачок за двадцять карбованців, і черевики на мікропорці, і ти, Вероніко, і ти, ну куди ж ти і чого?

— Ну, ось ваші книжки, Володю, беріть.

— Дякую... Вероніко.

— Ми пробалакали цілу годину...

— Але ж ви весь, час працювали. Всі, хто хотів, одержали свої книжки.

— А ви?

— І я одержав.

Бажаю вам успіху в заняттях.

— Дякую.

Він знов сидів, і гортав книжки, і про щось думав, і я знов не витерпіла і пішла до нього (звичайно, трохи згодом!) через увесь зал. Ніколи не мала навіть припустити, що хлопець може ставати таким привабливим і незвичайним тільки від того, що отак сяде за стіл і стане думати про щось цікаве й важливе, і видно по його обличчю, що він думає, і це йому страшенно личить, просто жах, як це йому личить, коли він думає! Скільки я знала хлопців, то на них мов стовбняк якийсь находить, коли вони побачать вродливу дівчину. Вони викручуються й виламуються, намагаються сказати щось ультрарозумне й ультрадотепне, дмуться один поперед одного, розпускають своє пір’ячко, як молоденькі півники, і так смішно спостерігати цю дурнувату карусель залицяння і оглядин. А цей сидить і думає і вже, мабуть, забув про мене, забув про ту, яку можна поцілувати не нахиляючись...

Я щулила плечі більше звичайного, і ноги в мене, здавалося, росли просто з-під пахов, і всі окуляристі кинули свої конспекти, і забули поховати зачорнилені пальці, і підсмикували панчохи, розкривала роти... То не я йшла по читальному залу, то йшли чисті, віддистильовані в лабораторіях пристрасті й кохання чари — і ніхто не міг вистояти проти моїх чарів, і він теж не вистояв, і глянув на мене, і вже не міг відвести погляду. Я йшла по доріжці його погляду, а потім по доріжці його усмішки, а потім — по дорозі його захвату і просто до нього, просто за його столик. Він опустив очі, і я сіла навпроти. За нашими спинами завмер зал, ждав, що буде далі, але не було нічого, бо вже все, що мало бути, відбулося. Я сиділа навпроти Володі, а він гортав свої книжки. Здавалося, що ми сиділи так уже тисячу років, що ми створені для того, щоб отак сидіти нерозлучно: він — читати свої книжки і думати, а я — милуватися ним.