— От ми й прийшли, — сказала вона.

Коли відчинилися двері, нам в обличчя вдарило світлом, різонуло дикими звуками музики, безладним гамором багатьох голосів, теплом людської оселі, густо пропахченої парфумами, запахами нової, не ношеної ще матерії, хвої... Чорні костюми, білі сорочки, плаття всіх можливих моделей і всіх ймовірних і неймовірних забарвлень, зачіски, голі руки, виставлені напоказ ноги, оголені в сміхові зуби, безладні жести.

— Хто запізнився, тому штрафну! — загукали якісь голоси. — Проводжати старий рік з штрафною! З штрафною!

Початок був банальний. Мабуть, важко вигадати щось, окрім тієї «штрафної», і ми з Веронікою, посміхаючись, випили по чарці, а потім вона мене стала знайомити.

Насамперед господар квартири. Я його знав, він мене — також. Гнат Косар-Косаревич не раз і не два приїздив до нас з своєю матір’ю забирати білизну, яку прала їм моя мама. Було таке. Гнат бачив наш старенький будиночок під столітнім осокором, я частував його нашим власним кисленьким київським виноградом (я накладав його в чорні пакети від фотопаперу), він загравав з нашим Рексом, приносячи йому щоразу цукерки, а той, не будучи дурним, цукерки ковтав, а на Гната все одно гарчав і хотів ухопити його за литку. Кілька років я Гната вже не бачив. Ми стали дорослими, я вже заробляв сам гроші, заборонив мамі займатися пранням (хоч догадувався, що вона потихеньку комусь там, видно, ще пере — така дивачка!). У Косар-Косаревичів я не був ніколи, не сподівався бути, не прагнув до цього, бо навіщо? А, отже, попав.

— Давні знайомі! — гукнув до товариства Гнатко, потискуючи мені руку. Він пройшовся туди й сюди, виструнчений, мов учитель танців, у бездоганно пошитому чорному костюмі з якогось лискучого матеріалу, блиснув зубами, покуйовдив своє й без того скуйовджене волосся, що стояло в нього на голові якимсь чортом. Я вже ждав, що він стане розповідати про деталі нашого знайомства, але Гнатко взяв за руку мене й Вероніку і повів навколо столу, представляючи гостей, яких Вероніка знала й так, а я зустрічав уперше. Гнаткові, видно, дуже залежало на тім, щоб підвести до кожного і мене, й Вероніку, він мовби хотів тим самим підкреслити: дивіться, мовляв, на кого зміняла наша Вероніка таке вишукане товариство, гляньте на це мурло, на цього неотесаного шофера, який попав у наше високоінтелектуальне середовище. І хоч жодного слова про це не було сказано, жодним жестом ні Гнат, ні будь-хто з присутніх цього не висловили, а мені весь час здавалося, що до мене ставляться упереджено, я був готовий щомиті дати відсіч, огризнутися, якщо хтось спробує мене атакувати, хоч ніколи агресивністю не відзначався. Очевидно, настрій мій пояснювався тим, що поряд була Вероніка, а ще тим, що надворі ми лишили інеєву тишу, а ще тим, що мені захотілося серед тої тиші поцілувати Вероніку, я відчув її там особливо близько, а тут як тільки ми переступили поріг цієї величезної розкішної квартири, Вероніка, хоч стояла поруч, непомітно якось наче віддалялася від мене, відпливала, заплутувалася серед цих молодих, блискучих, дотепних, галасливих Гнатових друзів, чи хто там вони такі.

Знайомство кінчилося. Зарізали б мене, щоб я запам’ятав хоч одне ім’я або прізвище! Тільки професії ще сяк-так вкладалися в моїй пам’яті. Молодий архітектор, молодий художник, молодий кінорежисер, молодий поет і так далі, і так далі все молоде (молодість тут трактували досить вільно: від двадцяти до тридцяти з добрим гаком, бо деякі молодики вже посвічували лисинами), все талановите, все майже геніальне, хоч ще нікому не відоме, бо, як виявилося згодом, кінорежисер ще не поставив жодного фільму, художник ще не показав нікому жодної своєї картини (не знаю, чи вони в нього були), поет... Але поет довів, що він недаром носить своє наймення! Коли ми випили за Новий рік і вдруге, коли всі побажання і всі тости вичерпалися, згадали про поета, налили йому «штрафну» і загукали:

— Вірш! Вірш!

— Гаразд, — сказав той, напинаючи жили на скронях і роздуваючи ніздрі, — гаразд, я прочитаю вам вірш, який склався в мене, коли я йшов на цей вечір.

— Поїхали, — сказав Гнатко. — Завіса піднімається. Прошу маестро.

Поет вліпив очі в Вероніку, тихо почав:

Після цієї несподіваної інтродукції голос поетів набрав високих нот, і вірш продовжувався вже в якомусь несамовитому крещендо, мов арія конаючого в класичній італійській, опері:

І знов тихо, вмираючим голосом:

— Вірш автобіографічний, — підкравшись ззаду до поета і розгортаючи йому на тім’ї поріділе волосся, закричав Гнатко. — Браво поету! За синтез високої поезії і мужності браво! Хай вічно живуть булижники!

— Як тобі такі вірші? — спитала мене Вероніка.

— Ти ж знаєш, що я віршів не розумію. Не поетична натура.

— Просто ти хитрий.

— Хоч дурний, так хитрий?

Вона засміялася. Через стіл від нас молодий композитор (а точніше, студент консерваторії) Гена, звертаючись до своєї сусідки, сказав:

— Все може бути озвучене, навіть ревнощі. Є такий модний роман у Франції «Жалюзі». Про ревнощі. Вже написано джазову музику на цю тему, зветься теж «Жалюзі». Звук ревнощів — це іржавий звук жалюзі, які падають на вікна і двері, затуляють вас від людей.

— Нам загрожує ентропія почуттів, — чулося з другого кінця столу. — Не можна стандартизувати смаки, це веде до вмирання найдорожчого в людині — багатства почуттів — до розумового отупіння.

— А безконтрольність смаків і почуттів веде до здичавіння розуму, — заперечували йому.