Рано обидва, не попрощавшися з дяком, опинилися в хаті того «зятя».

Це була звичайна поліщуцька хата. Синіми струмочками парував дим з печі, ліз в очі, неприємно лоскотав у носі. Хліб на столі, під образами посідали мухи, чорні непривітні стіни якось похмуро неначе валилися на середину хати. Через вікно, закрите якоюсь шматою, раннє сонце різало стіну тоненькими тендітними смужками. Біля печі шпорталася якась жінка, щось поправляла рогачем у печі, крутила коцюбою серед жару. Від хуткої праці у неї розчервонілося обличчя, а з-під засмаги на обличчі виступало біле, ніжне підборіддя, чорний з рудим відблиском жмут волосся настирливо спадав на чоло. Коло неї, тримаючись рукою за спідницю, маленька дівчина дразнила прутиком кота. Старий кіт мурзився, вигинався, щетинився, скакав і всіми лапами падав на земляний тік.

– Не зловив, не зловив… А-ааа…

– Тихше… ось пан прийшли… Ви до нас?

– Еге… – пробурмотів Пархом, – а де хазяїн?

Жінка махнула рукою, показала на ліжко за піччю, з якого встав невисокий, худий поліщук. Мовчки підійшов до гостей, привітався за руку і, не зміняючи виразу обличчя, спокійно, повагом почав слухати Пархома. Той запобігливо й, підскакуючи, почав щось казати йому на вухо. Коротке, стрижене під «скобку» волосся господаря відкривало грубу шию, на якій сиділа міцна, непорушна голова. Стрілясті, густі брови кутом нависали над очима, їх погляд суворий, трохи жорстокий, як показалося Самійлові, зупинився на ньому.

– Тааак… та вона вже стара… – мовив знехотя.

– А ти покажи… покажи… ну, що тобі станеться… їй теж нічого… вона ж у нас вічна… – запопадливо, бігаючи очима по обличчі господаря, умовляв Пархом.

– Ну, то якось то буде… розгостіться… – почав припрошувати господар.

Заїдаючи в'юна після чарки самогону, якою їх почастував господар, вільно й статечно говорили про сільські новини, господарство.

– Рік був, порівнюючи з иньшими, добрий. Голоду поки що не відчуваємо, але березову кору на всякий випадок, якщо до чого, то село збирає: потім висушиться й до хліба домішка буде. Все муки менше. Риба? – з рибою непогано. Прип'ять дасть трохи, але й на господарство треба трохи – ну, й рибу мусимо продавати, а як насушимо, то на зиму. Та це невелика допомога. Поліська річка висихає, а до того риба поволі все на дно іде. У Дніпро. Вона чує, де зле буде. Хутори? Ну, що ж, це не погана справа… Тепер тільки поліщук починає розуміти вигоду хутірського господарювання. Черезполосиця на поліських полях така, що не виживеш. Смуга довга, вузька, як нитка, ну й до того ще й з піском і болотом. От маю ґрунту всього разом вісім десятин по нашому, а до оброблення три. Три з лугом та болотом, а дві під сосною. І ті вісім десятинок ще й у десяти куснях… хе-хе-хе… Роби що хочеш. А в иньших йде гірше: п'ять десятин у п'ятнадцяти кавалках…

От і маєш: землі мало, вона вся у шматках, ланок сходить у ланок, ну й сварки, бійки, суди.

Погано… Коби не мама, порізалися б усі через землю… Їйбо! Вона, значить, учить і наказує миритися, не судитися, шанувати ближнього свого, як самого себе, до церкви ходити, в чистому житті себе провадити. Ну, якщо коли й вип'ємо та й поліщуцька чуприна полетить клоччям – то це так воно здавна було і без цього ніяк не можна.

Самійло, якого ця постать починає інтересувати, питає Пархома:

– А до яких належить наш господар?

– Ну, звісно, до наших…

– Українці, так би мовити…

По обіді, що складається з печеної картоплі й борщу з часником, Артем виводить гостей на город, що притулився одним боком до річки. Над річкою з палів, обшитих дошками і замазаних глиною, хатка.

– Лазня… тут наша мама перебувають… – каже Артем.

– Ходім… подивимося… – мимохіть виривається Самійлові.

– Ну, що ж, ходім… – погоджується й господар якось так, ніби вже на щось рішився. З комина, що ледве-ледве вистає над хаткою, куриться димок. Йшли ще вогким городом. Земля парувала потом, як загнаний кінь; над лугами й болотами лежали білі тумани. Нерухомі й тяжкі иноді рвалися вони по краях, клоччям чіплялися за дерева, як дим у морозний ранок.

Коло лазні господар зупинив їх:

– Пождіть…

Відійшли від хатки на беріг річки, що тихо й повільно котила хвилі через город. На палях, закопаних у землю, сіли. Закурили.

Весна була повна. Сонце, далека прохолода блакитного неба, щебетання горобців, що купаються на другому боці в калабанях при березі річки. Ніжні, липкі пуп'янки дерев ось-ось відкриють очі й здивовано та радісно посміхнуться світлу й теплу. Пархом щось говорив. Самійло сидів і ледве слухав недбалої Пархомової мови, з якої тяжко було довідатися, що він хоче сказати.

Цього Пархома, відомого в цілій околиці торохтія й балакуна, знав він з дуже недавна. На великих мисливських виправах носив Пархом завжди за мисливцями рушниці, ладунки, а иноді й забиту птицю. Говорив завжди багато, готовий був служити всім і кожному і не завжди за винагороду. Правда, любив він випити й погуляти на чужий кошт, але й услужливо ніс усі тягарі, які накладали на нього мисливці. І тепер він теж розмовляв, ні до кого не звертаючись, але готовий завжди порушити всяке питання чи розмову, спрямовану до нього хоч би натяком.

«Справжня поліщуцька душа…», – подумав Самійло з якоюсь приємністю і чулістю. Підвів голову, хотячи подивитись у бік Пархома. Аж раптом остовпів.

На березі річки, кроків тридцять від нього, на дошках, що, положені на бальці над водою, служили бабам для прання білизни, з'явилася жінка.

Підійшла тихо, нечутно. Стала на дошці. Нахилилася. Ніжний рум'янець залив її лиця полум'ям. Скинула з плечей якусь кацабейку. Спустила з бедер синю спідницю, що впала біля її ніг. Залишилася в довгій, полотняній сорочці. Почала мити руки, а потім скинула з плеч через голову і ту сорочку.