Ще вночі пробував Самійло вибратися з хати до лазні. Але, як тільки встав з лави, на якій лежав, і підсунувся до дверей, господар теж заворушився на ослоні і мовив:

– А я вам дорогу покажу…

Вийшли на двір обидва. Вернулися разом до хати.

На другий день рано, забравши все своє манаття, обидва з Пархомом почали прощатися з господарем. Дякували. Він відповідав:

– І вам теж дякую…

На вулиці їх вже чекав натовп.

– А чого вони?

– А як же? Треба відвести до хвигури… Такий порядок…

Проводило їх майже все село.

Селяни сині, скорчені, у постолах і босі, баби брудні в полатаних спідницях, діти з величезними головами, що нагадували голодних котенят, якісь дівчата, хлопці.

– Це все ті, що пили наш самогон… – упевняє Пархом.

Йшли всі троє разом: Самійло, Пархом і Артем. Позаду сунув натовп. Чого саме йшли вони – ніхто не знав. Така вже поведенція в тих сторонах, що всякого з ким пилося чи їлося разом, з ким приятелями розходишся, треба відвести принаймні до сільської хвигури.

Люди йдуть, курять, обмірковують, хто й що має робити, коли відведуть гостя. Баби трохи підхмелені й свавільні пробують щось співати, але пісня чомусь увірвалася спочатку. Щось не йде, та й до того чоловіки чогось смутні, а панич, той, що попереду, то як з хреста здійнятий.

Правда, з «мамою» жарти не в жарти, вона вже людину добре вимучить, як візьме її в свої руки, але попович нехай дякує Богові, що таке перейшов. Вся пиха й молодеча примха та різні панські викрутаси як рукою здійме.

Йдуть, розбалакують про все, що на язик та на пам'ять наплине.

Сивий туман з-над річки повзе полями, путаючись якимось лахміттям на вершках сосон. Прип'ять у ранньому холоді кучерявиться білими пінястими гребінцями. Накрапає дощ. Під дощем мокнуть і здуваються на хатах зелені від моху старі солом'яні стріхи, куряться напіврозвалені комини, дим з них білими охлапами падає за селом. Хати чорні, небілені, з маленькими вікнами, будовані з грубих, соснових брусків.

За селом хвигура – високий, дерев'яний хрест з білим, вишитим хвартушком. Від нього – проміж піль – вузька, довга дорога, що зникає десь на закруті.

– Ходімо хучій… – пропонує Артем, – а ти Пархоме не спішися… – додав якось боком.

Пархом зрозумів. Скоротив слухняно крок і, затримуючи бабів позаду завів з ними якусь розмову. Артем почав говорити хутко, мов відрубуючи слова:

– Це ніяке чудо чи диво. Людей треба вчити, мусимо стримувати їх від гріха. А школа своя є? Нема… А наука? Нема… хто ж порятує від п'янства та мужицької сваволі? Ніхто… Хто стримає їх у грісі, як не навука старих?

– Але ця молода… молода… А ця стара… Розсипається…

– Ну й що ж? Наші баби знають такі трави, від котрих старе молодіє…

– Але чому я осліп? Чому я бачив молоду?.. – не погоджувався попович.

– Очі заморочить… Є таке на світі, що й вчені не розгадають. Але людей у вірі вона тримає, тримає. Чого ж більше треба? Бо коли розпуститься наша поліщуцька земля, розіп'ється, темна й невчена, коли збідована й голодна щодня допадеться вона до гріха й житиме ним – яка користь із неї?!..

– Користь?! Для кого користь? – перепитав попович.

– А звісно для кого?.. – деякийсь час мовчав, а потім, мов рубнув: – Для Батьківщини…

І тут тільки почав Самійло вдивлятися в цього низенького, миршавенького поліщука, що з виглядом удільного князя з якогось деревлянського князівства стояв неподалік від нього й дивився на поповича ніби зверху вниз. Він був, отой поліщук, високий-високий. І чомусь відступив перед ним Самійло крок узад.

– Чи це не з тих, що за Ольги людей розривали на деревах?

Короткі вуса спадали по-козацькому ледь нижче насмішкуватих уст, очі дивилися з якоюсь байдужою вибачливістю.

І чомусь попівський синок Самійло Сибиковський почув себе несподівано й дивно малим хлопчиком. Так, як за дитинства, коли його, малого ще хлопця, виводили до гостей у салю й казали:

– Ну, поклонися, синку, чемненько… Привитайся… привитайся… Стукни закаблуками…

І майже відрухово попович Самійло, плутаючись ногами у придорожньому піску, стукнув закаблуками і уклонився по хлоп'ячому. Але поліщук вже не помітив. Дивився понад головою поповича.

– За якесь чорне слово – вибачайте, паничу… Просимо… просимо… Ми тут не приучені до панських церемоній, але зла не зробимо…