– Я бажав би трохи більше дізнатися про неї…

– Леді Алкуї, як я тобі сказав, звичайна авантурниця. Вона має на совісті смерть чоловіка, якого за допомогою любовника отруїла.

Тепер я вже був близько правди. Любовник був її змовником, про все знав, і тому вона втечею зі мною бажала його позбутися.

– Вона справді принадлива, і ніхто не може їй опертися, – говорив О'Гара, – але залиши її в спокою, не думай про неї!

Ми сиділи мовчки, а дідусь паличкою накреслював на піску якісь пляни. За деякий час на доріжці, посипаній піском, з'явилася мапа покрита прямими лініями, що в багатьох місцях перехрещувалися.

– Бачиш, сину, так невдовзі буде виглядати ціла ця околиця. Ось тут «тернпайк», у цьому місці «гайвей», це велике коло – місто, а там фабрики, – пояснював дід.

Я був захоплений пляном діда, а Вільям, вертаючись до першої розмови, говорив:

– А все ж тобі не слід заводити романс з леді Алкуї… У тебе напевно є дівчина…

В цих словах було стільки щирости, що я розказав про свою дівчину і про те, що бажав би з нею одружитись, але в теперішніх моїх матеріяльних обставинах це неможливо.

– А чому б тобі не одружитися? Поїдь до Нью-Йорку, маєш вже зароблених шістсот долярів, якраз учора минув у тебе місяць праці. Коли дівчина любить, вона і сюди приїде.

Я прийняв з подякою пораду, дістав одномісячну відпустку й поїхав.

На крилах злетів би до Нью-Йорку. Палка красуня, що недавно завоювала моє серце, здалась тепер зовсім чужою. Я був певний, що, коли вдруге її зустріну, то навіть не гляну на неї.

Оксана привітала мене сердечно, і я був щасливий. Вона вже працювала у фабриці і діставала на годину один доляр і двадцять центів. Радила залишитися і обіцювала виєднати мені працю в тій самій фабриці.

Але я про те й чути не хотів. Розказав, чого приїхав, і запитав, чи вона згодиться бути моєю дружиною й поїхати далеко.

– Дім Вільяма О'Гара далеко від міста, взагалі, глуха провінція. Не знаю, чи будуть тобі гості приємні…

Розказав я також про свого працедавця, симпатичного дідуся, і про працю в його домі.

Розказав про своїх приятелів, тільки не згадав принадливої леді Алкуї. Це було б не на місці і, здається, порядний чоловік ніколи цього не сказав би своїй жінці. А втім, це все було вже за мною, хоч я знав, що при зустрічі з Оксаною леді Алкуї виявить своє невдоволення.

Візник чекав на нас, коли ми висіли з автобуса. Оксана не могла вдосталь налюбуватись околицею. Захоплена, бажала їхати далі й далі. Вкінці на горбочку ми побачили колоніяльний дім Вільяма О'Гара.

Коли ми висіли з фаетона, назустріч нам не вийшов дідусь, і то було перше моє розчарування. Він повинен би вийти хоч назустріч моїй дружині. «Може хворий або помер?» – мигнули думки. Але про це візник не згадав.

Ми увійшли в дім. Я вперше відчув таку пустку, що аж лячно стало. Дивно, до цього часу я мав враження, наче б дім був заповнений людьми, хоч тоді, як і тепер, ніхто там не мешкав. На всіх меблях лежала груба верства давно не стираного пороху.

– Де твій дідусь, що про нього ти мені стільки розказував? – спитала Оксана.

Я пояснив, що він напевно поїхав до знайомих і вернеться разом з гістьми.

Але була пора по одномісячній відпустці починати урядувати. Кожної хвилини могли приїхати гості.

Вибачившись, залишив я Оксану і обіцяв скоро вернутися.

– Що, до чорта? І тут нікого нема! То все так, коли нема господаря!

Шукав, гукав на слуг по цілому домі. Нікого. Глухо відбивався голос, і ставало ще страшніше.

– Що ж! Як приїдуть гості, скажу, що не застав слуг, нехай вибачають! Замість вечері, подам тільки коктейль.

Увійшовши до кімнати, я побачив Оксану, вже вдягнену у вечірню сукню з блідо-рожевого тюлю. Вона була чудова! Де були мої очі, що я проміняв її за ту авантурницю?

Минали години, але ніхто не приїздив. Нетерпляче виглядав я гостей. Вони таки не приїхали…

– Ти сказав, що гості приїздять кожного дня, а їх як нема, так нема!

В голосі Оксани я відчув недовір'я. Вона мала право так думати. Я був наче брехун, обманець. Завіз дівчину кудись в незнане, розповів про добру посаду, про якогось багатого дідуся, а коли дівчина повірила і приїхала, переконалася, що все це фантазія.

Я виправдувався, як міг. Гості й дідусь хочуть нас залишити самих, тому не приїхали. Це, нарешті, переконало Оксану.

Ми довго сиділи того вечора в парку на лавці, де приманювала мене леді Алкуї. Про неї я не думав, був щасливий зі своєю дружиною. Щойно темна ніч пригадала нам, що пора й додому.

Нам було добре разом, і ми забули про гостей та дідуся, що чомусь не приїздили. Чудова околиця щораз більше захоплювала Оксану. Вона не жалкувала, що одружилася і поїхала так далеко. Ми ловили рибу в річці, ходили на полювання.