З вулиці доходили підпиті голоси. Вони ставали щораз голоснішими, і Христина пізнала поміж ними голос Мирона. Хтось із товариства затягнув фальшиво пісню.

Христина почула розмову п'яних.

– Золоту рибку вдалось тобі зловити!

– А скажи, дуже ти її любиш?

– То вже моя річ. Важне діло, що допоможе стати славним скрипалем… подумайте тільки… Італія, Франція… а там багатство, слава! За це варто й покохати. Ха-ха!

Христина довше не могла слухати. Долонями затулила вуха й прожогом вбігла додому. Напівбожевільна впала на фотель.

Крізь тяжкі шовкові заслони заглянув місяць, і ясний промінь освітив портрет графині Ізабелли.

– Бабуню! Люба бабуню!

Великі, холодні очі графині Ізабелли здивовано дивилися на внучку.

А на етажерці біля портрету старий годинник видзвонив дванадцяту, і музика почала грати менуета. У скляному годинник порушилась фіґурка маркізи й молодого пажа. Паж підійшов до маркізи й попросив до менуету. Танцювали повільно, граціозно. Менует скінчився, і годинник зупинився. Маркіза знова завмерла, а біля неї її паж.

Христина цього не бачила й не чула.

Ранок застав її зовсім зрівноваженою, тільки довкола уст зарисувалась ще гостріше іронічна усмішка, а погляд очей був ще холодніший. Почала пакувати свої речі.

На столі лежав лист до Мирона:

«Шановний Пане Мироне!

Прошу вибачити мені, може, надто довгий жарт. Поцілунки й слова кохання були хвилевою примхою багатої графині. Графиня Христина ніколи б не одружилась із людиною без родової традиції.

Бажаю вам усього кращого – графиня Христина».

Першим міжнароднім потягом графівна виїхала в світ. До краю більш ніколи не вернулась.

Народилася 1907 р. в с. Германові в Галичині. Закінчила Львівську торгівельну школу, 1927 р. виїхала до Парижа, а звідти до Марокко, Єгипту, Цейлону, відвідала Лаос, Камбоджу, Таїланд, Малайзію, Індонезію, побувала на Таїті, в Австралії та Новій Зеландії. 15 років прожила у Китаї. 1950 р. повернулася до Єропи, мешкала на острові Нуармутьє у Франції.

Свої репортажі з подорожей друкувала у журналах «Жіноча Доля» та «Нова Хата», окремими виданнями з'явилися «Чар Марокко» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939), які були перекладені французькою. Проза увійшла до збірки «Дві ваги – дві міри» (1972), звідки походить оповідання «Зачарований рік».

Загинула в автомобільній катастрофі 1971 р. Похована на острові Нуармутьє.

Цього року я так скоро не забуду, бо це був дійсно зачарований рік. Хтось, може, усміхнеться, хтось не повірить, зате я вже не всміхаюся, коли якийсь китаєць радить мені «цього не робити», або «того не рухати».

Вся історія почалася дуже наївно. Я купила в антикваря два старовинні костюми, зовсім незнаного походження, – якогось провінціяльного мандарина та, мабуть, його жінки. Ці костюми були такі гарні, що мені шкода було лишати їх у скрині, я хотіла мати їх постійно перед очима. Спершу я повісила їх на стінах коридору, але так розвішені, вони не давали повного ефекту.

Раз, гуляючи по місті, я знайшла досі незнайому мені робітню плетених із бамбусу манекенів. З білими розмальованими обличчями, з волоссям на голові, з руками і нігтями на пальцях та ногами у розмальованих чоботях вони виглядали «як живі». Я зараз рішила замовити собі два подібні манекени, – чоловіка та жінку, з наміром одягнути їх у мої костюми.

Кілька днів пізніше старий китаєць, сам мистець, приніс мені їх додому. При розплаті, цікавий, він несміливо запитав:

– Це для якої паґоди?

– Для ніякої паґоди, – я лишу їх у себе!..

– Ось як, – відповів він поволі, очевидно здивований.

– Чому для паґоди? – запитала я. – Чи це може ваші боги?

– Це ґенії, духи паґоди, – відповів він та швиденько відійшов, чомусь двічі голосно замикаючи за собою двері.

Зате я навіть була зраділа. Ось буду мати аж двох ґеніїв у хаті, може, хоч вони матимуть на мене добрий вплив, може, якраз вдасться написати щось «ґеніяльного», подумала я жартом.