— Якби я говорив різко, я нагадав би тобі, що прохачам вибирати не вільно, — заперечив дядько Адам. — Крім того, ти вже побачив, щоб виходить, коли ти сам влаштовуєш своє життя. Тепер ти повинен покластися на поради старших і — хоч би яка була твоя про них думка! — розумніших людей. Усі ті плани твого приятеля, про котрого я, до речі, нічого не знаю, і всю балаканину про перспективи, які відкриваються перед тобою на Далекому Заході, я не беру до уваги. Рушати через весь континент на полювання за дикими гусьми — навряд чи розумна річ. Зайнявши місце, яке я, на щастя, можу тобі запропонувати і яке не один забезпечений юнак посів би з великою радістю, ти будеш отримувати напочатку вісімнадцять шилінгів щотижня.

— Вісімнадцять шилінгів?! — вихопилось у мене. — Але ж мій бідний друг давав мені більше, нічого не отримуючи навзамін!

— Якщо не помиляюсь, саме цьому другові ти хотів би тепер повернути борг, — зауважив дядько з міною людини, що висуває невідпорний аргумент.

— А-адаме! — озвався раптом мій дідусь.

— Мені дуже прикро, що ви змушені слухати нашу розмову, — улесливо мовив дядечко Адам, повертаючись до муляра, — але ж ви самі цього забажали.

— А-адаме! — повторив дідусь.

— Я вас слухаю, сер.

Дідусь кілька разів мовчки пихнув люлькою, а потім сказав:

— На тебе дивитися гидко, Адаме! Дядько вочевидь образився.

— Дуже прикро, що ви так вважаєте, — відповів він. — І ще прикріше тому, що ви визнали за можливе висловитись так у присутності третьої особи.

— Воно-то так, Адаме, — сухо сказав старий Лауден, — але мене це не турбує. Ось що, хлопче, — повів він далі, звертаючись до мене. — Я твій дід — так чи ні? А цього А-а-адама ти не слухай. Я простежу, аби тебе не образили. Адже я багатий.

— Батьку, — сказав дядечко Адам, — я хотів би поговорити з тобою сам на сам.

Я підвівся.

— Сиди крячкою, де. сидів! — сердито вигукнув дід. — Якщо Адамові хочеться потеревенити, хай теревенить. Тут лише я маю капітал, і я примушу слухатись мене, хай йому біс!

Після такої грубуватої передмови у дядька Адама зникло бажання говорити. Дід двічі пропонував йому «вилити все, що у нього на душі», але дядько похмуро мовчав; як по правді, мені в ці хвилини було щиро його жаль.

— Ну, то слухай, синку моєї Дженні, — повернувся дід до мене. — Я маю намір поставити тебе на ноги. Твоя мама завжди була моєю улюбленицею, а з Адамом я ніколи не мирився. Та ти й сам гарний хлопець і маєш лій у голові. Ти ж природжений муляр, ще й у Франції побував, а там, чув я, знаються на тиньку. Справжній тиньк — грандіозна річ, особливо для стелі! А як він прикрашає весь дім! Либонь, в усій Шотландії нема будівельника, котрий пускав би його в хід частіше, ніж я. Тож ось що хочу я тобі сказати: якщо з моїм капіталом ти продовжиш моє ремесло, то станеш багатшим за мене. Адже ти успадкуєш свою частку після моєї смерті. Ну, а якщо ця частка потрібна тобі зараз, тоді ти по справедливості отримаєш трохи менше.

Дядько Адам відкашлявся.

— Це дуже щедро, батьку, — сказав він, — і Лауден, звісно, це розуміє. Дуже щедро і, як ви сказали, по справедливості; проте, з вашого дозволу, чи не краще було б оформити це документально?

І тут старого муляра прорвало. Він повернувся до свого нащадка, його нижня губа по-мавпячому відвисла. Кілька хвилин він вороже дивився на сина, а потім вигукнув:

— Поклич Грегга!

Ці слова явно вплинули на дядька.

— Він, мабуть, пішов до контори, — пробурмотів він, затинаючись.

— Поклич Грегга! — знову мовив дід.

— Я ж вам кажу, що він пішов до контори.

— А я тобі кажу, що він, як завжди, курить у саду! — відрубав старий. ч

— Ну гаразд! — вигукнув дядько і швидко підвівся з крісла, мовби щось зміркувавши. — Тоді я сам піду по нього.

— Ні, ти не підеш! Сиди отам, де сидиш!

— Та як же, в біса, я його покличу? — спитав дядько роздратовано.

Дід (йому нічим було заперечити) зиркнув на свого сина зі зловтішною хлоп'ячою усмішкою і подзвонив у дзвіночок.

— Візьми ключа від садової хвіртки, — наказав дядько Адам служниці, — піди до саду і, якщо містер Грегг, нотар, там (він завжди сидить під глодом), передай, що містер Лауден-старший просить його зайти до нього.

Містер Грегг — нотар! О, тепер я збагнув прихований зміст того, що казав мій дід, і причину тривоги бідолашного дядечка Адама: виявляється, йшлося про духівницю старого муляра.

— Слухайте, дідусю, — обізвався я, — цього мені не треба. Я хотів би лише попросити в борг фунтів, скажімо, двісті. Я можу й сам дати собі раду, я маю добрі надії і вірних друзів у Штатах…