— Принаймні за одну річ я певен! — вигукнув я, забувши про їжу й скочивши на рівні ноги. — 3 капітаном Трен-том я бачив гавайця, а в газетах та суднових документах згадувався китаєць. Піду огляну його каюту та розберуся.

— Гаразд! — згодився Нейрс. — А я ще трохи спочину, містере Додд, щось я дуже втомився сьогодні.

Ми вже старанно обшукали та повиносили геть усе з трьох кормових приміщень. Усі речі з кают-компанії, кают старшого помічника й капітана лежали купою біля штурвалу. Але за каюту з двома койками, де, на думку Нейрса, жили другий помічник та кок, ми ще не бралися. Саме туди я й зайшов. Каюта була майже порожня. На переділку було наліплено кілька фотокарток — одна непристойна. Єдина скриня була відчинена і, як усі, вже оглянуті нами, обшукана. Кілька дешевих романів незаперечно свідчили про те, що її власник був європейцем — китайцеві вони були б ні до чого, а найграмотніший гаваєць, призвичаєний до камбуза, задовольнився б одним. Було ясно, що кок жив не на кормі, а десь-інде.

Наші матроси вже повикидали з камбуза гнізда, повиганяли звідти птаство, тож я ввійшов туди вільно. Одні з дверей були тепер завалені лантухами з рисом; у камбузі було напівтемно. Тхнуло пташиним послідом, в повітрі гули хмари мух. Мабуть, камбуз покидали спішно, а можливо, то вже похазяйнували чайки, бо посуд валявся долі. Підлога, як і палуба, коли ми вперше ступили на неї, була вкрита шаром посліду. Під стіною, в закуті, я помітив гарну скриню з камфорного дерева, оббиту міддю, — такі скрині полюбляють китайські моряки, та, власне, й усі інші моряки, що плавають у Тихому океані. Отож зовні скриня була як скриня, а всередину мені вдалося зазирнути не відразу. Як уже я згадав, усі інші скрині були відчинені, й майже всі речі валялися довкола (те саме ми виявили згодом і в матроському кубрику); лише ця скриня з камфорного дерева, як не дивно, була зачинена і навіть замкнена на замок.

З допомогою сокири я легко зірвав слабенькі китайські клямки і, наче офіцер-митник, почав порпатися в речах. Спочатку я намацав ситець та полотно. Потім я здригнувся, торкнувшись холодного шовку, і видобув зісподу кілька шовкових смужок, усіяних таємничими ієрогліфами. Вони розв'язали всі мої сумніви: в них я впізнав завіски, що їх полюбляв вішати на ліжках китайський простолюд. Не бракувало й інших доказів: нічна сорочка незвичного крою, китайська скрипка на три струни, зав'язане в шовковий носовик зілля, а також витончений прилад для куріння опію зі щедрим припасом цього нар-котика. Поза всякими сумнівами, кок був китаєць, а коли так, то хто ж такий Джозеф Амалу? Чи, може, Джозеф украв скриню, а потім прилаштувався на бриг під чужим іменем? Могло, звісно, бути й так, — урешті, в цій химерній історії чого тільки не могло статись! — але таке пояснення лише заплутувало справу. Бо чому ж тоді саме цю скриню не відімкнули, а всі інші розкриті та обшукані? І звідки у Джозефа взялася друга скриня — адже портьє заїжджого двору «Яка радість!» сказав нам, що Джозеф відбув у Гонолулу зі скринею?..

— І що ж розвідали ви? — спитав мене капітан, зручно розлігшись на купі речей, звалених біля штурвалу, Його збуджений тон і рум'яні щоки дали мені зрозуміти, що не тільки мені пощастило зробити відкриття.

— Я знайшов у камбузі скриньку з речами китайця, — відповів я. — І цей китаєць (якщо він взагалі був) не встиг забрати з неї свій опій.

Нейрс, здавалося, сприйняв мою звістку спокійнісінько.

— Отак? — мовив він. — А зараз я вам щось покажу, і ви, хоч-не-хоч, зізнаєтесь, що я вас обскакав.

По тій мові Нейрс, лунко сплеснувши долонями, розстелив на палубі дві газети.

Я похмуро глянув на них, відчуваючи, що не годен оцінити знахідку.

— Та ви ж погляньте, містере Додд! — аж закричав капітан. — Невже ви не бачите? — І він підкреслив брудним нігтем назву газети. — «Сідней морнінг геральд», 26 листопада. Невже ви не розумієте? — він захвилювався ще дужче. — Адже всього за тринадцять днів після того, як у Австралії вийшла ця газета, судно, на якому, ми з вами стоїмо, піднімало свої благословенні якорі в Гонконгу, щоб вийти в чисте море! Яким же чином ця австралійська газета могла потрапити в Гонконг усього за тринадцять днів? Адже Трент до того, як опинився тут, не заходив у жоден порт, не зустрічав жодного корабля. Отже, газета потрапила йому до рук або тут, або в Гонконгу… А що ймовірніше — розважте самі, друже мій!

І Нейрс знову опустився на купу одягу — так, наче був до краю натомлений усіма цими таємницями.

— Де ви їх знайшли? — спитав я. — У цьому чорному саквояжі?

— Ви вгадали, — відповів капітан. — І можете в ньому більше не нишпорити: там нема нічого, крім олівця та якогось тупого ножа.

Проте я зазирнув-таки в саквояж, і це мене винагородило.

— У кожної людини своє ремесло, капітане, — сказав я. — Ви моряк і вказали мені на численні подробиці, зрозумілі лише вам. А я художник, і дозвольте вас повідомити, що ця знахідка така ж дивна, як і всі інші. Цей ніж називається мастихін, ним розтирають фарби та чистять палітру; а це м'який графічний олівець фірми «Вінзор і Ньютон». Мастихін та олівець «Вінзор» — на торговельному судні! Це суперечить усім законам природи.

— Тут можна з глузду з'їхати, — зауважив Нейрс.

— Так, — провадив я, — і цим олівцем користувався художник: погляньте, як він заструганий; в усякому разі, не для того, щоб писати: таким грифелем писати неможливо. Художник? Із самого Сіднею? Як він міг сюди потрапити?

— Ну, це зрозуміло, — уїдливо кинув Нейрс- Вони викликали його каблограмою, щоб він проілюстрував цей дешевий роман, — він показав на судновий журнал.

Хвилинку ми мовчали.

— Капітане, — сказав я врешті, — з цим бригом пов'язана якась темна справа. Ви казали, що більша частина вашого життя минула в морях. Ви, безперечно, були свідком не одного беззаконня, а розмов про них чули ще більше. Як ви вважаєте, що це? Комбінація зі страховкою? Піратство? Що може за цим критися? Навіщо було саме так усе обставляти?

— Містере Додд, — відповів Нейрс, — ви маєте слушність: більшу частину свого життя я провів у морях і справді знаю чимало способів, якими нечесний капітан може обвести кругом пальця судновласників та нагріти руки, ще й уникнути серйозного покарання. Таких способів багато, але куди менше, ніж вам здається, і жодним з них не скористався Трент. Уся компанія Трента тут ні до чого — це факт незаперечний. Уся ця справа — суцільна нісенітниця, її ніяк пояснити — настільки все капітально заплутано. Це якась маячня. І не впадайте в оману, властиву більшості жителів суходолу. До суден публіка не менш уважна, ніж до якоїсь акторки, — про судна пишуть не менше, з ними пов'язано не менше шахт райств та всіляких грошових махінацій. Але судно завжди втрачає багато більше, ніж акторка, бо за ним стоїть капітал, а за акторкою — лише репутація, а то й взагалі нічого. В будь-якому порту повно людей, ладних відразу кинути капітана за грати, якщо його чесність не буде сяяти, начебто долар чи вранішня зоря. За ним стежать агенти Ллойда — стежать в найглухіших закутках усіх трьох океанів; за ним стежать страхові здирники, консули, службовці митниць та портові лікарі. У нього стільки ж шансів що-небудь приховати, як у людини, за якою стежать півтори сотні детективів, або як у нового жителя якогось сільця.