— Так, ти просто незрівнянний на пікніках! Не знайду слів, щоб сказати, як я захоплююсь тобою! — вигукнув він. — А що вже казати про неї! Вона — сама досконалість! Бог відає, чим я заслужив її любов. Друже мій, яка ж це відповідальність для такого неотеси, як я, та ще й не завжди правдивого!

— Нічого, старий, тримайся! — сказав я.

Та коли ми прийшли до пансіону, де жила Меймі, Пінкертон був схвильований неймовірно.

— Це Лауден, Меймі, — тільки й мовив він, мало не схлипуючи. — Люби його, у нього велика душа.

— Я вас знаю добре, містере Додд, — сказала дівчина люб'язно. — Джеймс безперестану розхвалює ваші чесноти.

— Люба леді, — відповів я, — коли ви познайомитеся з нашим другом ближче, пізнаєте його гаряче серце, ви будете про мене гіршої думки. Мої чесноти зводяться до того, що я дозволяв йому годувати й одягати мене і тяжко працювати задля мене, коли йому й самому було нелегко. Коли я сьогодні живий, то це завдячую йому. Ще ніхто в світі не мав кращого друга. Вам треба добре дбати про нього, — додав я, обнімаючи Пінкертона за плечі, — добре доглядати його, бо йому це конче потрібно.

Ця промова справила на Пінкертона сильне враження — і на Меймі, боюсь, теж. Як по правді, мої слова були не вельми тактовні. «Коли ви познайомитеся з нашим другом ближче» — вислів не дуже вдалий, і навіть слова «добре доглядати його» можна було витлумачити як образливі. Та певен — ви погодитесь зі мною, що загальний тон моєї промови не назвеш зверхнім. Якщо саме таким був присуд міс Меймі, я не можу її в цьому звинувачувати, як не можу звинуватити й себе: Пінкертон, без сумніву, так надокучив нещасній дівчині балачками про мене, що вона не могла вже спокійно чути навіть моє ім'я; тож якби навіть я став перед нею з Аполлоновими співами — вона слухала б мене так само неприязно.

Попри все це, у мене виникли дві підстави взяти курс на Париж. По-перше, Джім збирався женитись, отже, йому вже не загрожувала самостійність; по-друге, я не сподобався його нареченій, отже, краще звільнити її від мого товариства.

Якось пізно ввечері я повідав Пінкертонові свої думки. Цей день уже був відзначений для мене видатною подією: я поклав у банк п'ять тисяч доларів, виручених від продажу Катамаунтських акцій; Джім свого часу відмовився стати співвласником тих акцій, тож увесь ризик і весь прибуток дістались мені. Ми відзначали успіх міцним портером [67] із сухим печивом. На початку я сказав Пінкертонові, що не повернусь більше до цієї розмови, якщо вона буде йому неприємна чи спричинить труднощі в справах. Він мій найвірніший друг; кращого годі й уявити. І я ладен задля нього піти на все. Та водночас я прошу зважити, наскільки я йому потрібен, бо таке життя не задовольняє мене, усі мої справжні заміри зманюють мене на інший шлях. До того, він збирається одружитись, отже, в і з'являться нові обов'язки та інтереси, і щира дружбa може не сподобатись його дружині.

— О ні, Лаудене, їй-право, ти помиляєшся! — палко заперечив Пінкертон. — Вона дуже цінує тебе!

— Що ж, тим краще, — зауважив я. А далі сказав, що ми розлучимось ненадовго, що, судячи зі стану наших справ, через два роки Пінкертон зможе приїхати до мене в Париж, заощадивши капітал, хоч і невеликий для Сполучених Штатів, але для Франції досить солідний; що ми складемо наші кошти і купимо два будинки: в Парижі — на зиму, в Фонтенбло — на літо і щасливо заживемо вдалині від доларової гарячки Заходу, виховуючи у маленьких Пінкертонів практичні нахили і художні смаки.

— Тож хай я поїду не як дезертир, а як авангард, що очолює марш пінкертонівського загону! — Так скінчив я свою мову.

Я переконував і вмовляв Пінкертона, не шкодуючи запалу, він сидів навпроти мене, схиливши підборіддя на руки, і, якщо не брати до уваги одного-єдиного вигуку, справляв мовчанку.

— Я чекав цього, Лаудене, — сказав він нарешті, коли я замовк. — І мені боляче, це факт — такий уже я непоправний егоїст. Крім того, твій від'їзд — це смертельний удар по пікніках. Що там казати — ти був душею цієї справи; твій жезл і твоя ґречність, твій розум, твій гумор, твоя рицарська поведінка — усе це створювало атмосферу приязні, дружби, невимушеності, веселощів. Та все ж ти маєш слушність — тобі треба їхати. Можеш розраховувати на сорок доларів щотижня, а якщо діло в Діп'ю-Сіті — це ж один з природних центрів нашого штату! — вигорить, як я сподіваюся, то ця сума подвоїться. Але й сорок, доларів — теж непогано. Згадай: два роки тому ти змушений був мало не жебрачити.

— Я й справді жебрачив.

— І ті негідники не підтримали тебе! — вигукнув Джім. — Однак тепер я цим задоволений. Я захоплений — адже ти повертаєшся переможцем! Уяви, як здивується твій маестро або отой бездушний Майнер! Ех, нехай лиш мої справи в Діп'ю-Сіті підуть угору — і ти поїдеш до Парижа. А рівно через два роки, в точно визначений день я приїду до тебе з Меймі!

Ми розмовляли в такому дусі до пізньої ночі. Я так радів, що повернув собі свободу, а Пінкертон так пишався моїм товариством, так утішався моїм щастям, з такою ніжністю говорив про свою прекрасну обраницю, а всю кімнату так заполонили повітряні замки й вілли в Фонтенбло, що сон, звісно, втік од нас, і тільки коли конторський годинник вибив третю, Пінкертон почав розкладати свого патентованого дивана.

Дуже багатьом людям притаманна звичка дивитись на життя так, начебто в ньому є чітка межа між справами й розвагами, як, приміром, між сном і пробудженням. Я вже розповів про діловий бік мого життя в Сан-Франціско, а тепер поведу мову про розваги: вони теж відіграли свою роль в історії мого героя — джентльмена, який потрапив у корабельну катастрофу і про якого я незабаром поведу мову.