Чи не збився він, бува, з дороги, гонячи отак? Глянув угору. Високо над ним, помережане темним гіллям, розкинулось надвечірнє небо — зорі ледь бовваніли на ньому. Великий Віз уже похилив своє дишло до землі. Ніхто б справді не побачив Алькора, дрібну зірку біля дишла Великого Воза, яку люди називали «Візник» і на якій араби перевіряли колись силу зору, але дві крайні зірки було видно дуже добре. На їх продовженні хлопець швидко знайшов земну «вісь світу», Полярну зірку, котра споконвіку править за дороговказ морякам і мандрівникам.

Вона світилась ліворуч. Отже, він не заблукав.

Далі вже не поспішав. Росяні трави шмагали його по литках, скоро він звертав з стежки. Це було доречно. Адже йому не загрожуватиме блукання лісом, бо трави перестерігають його, аби не збочив.

Глянув на годинника. Зелена стрілка посувалась поволі. Здалеку почувся гавкіт, такий знайомий: гап, гап, гап. Шкода, не взяв з собою собаку. Приємно було б зараз відчути дотик холодного Гапиного носа.

З-за дерев блиснуло світло. Станція.

Марцін вийшов на галяву бічною стежкою. Призвичаївшись до темряви, його очі розрізняли стіжкуваті обриси наметів, щогли, які стирчали над деревами, і навіть дошку на оголошення. Агнешка чекала його у великім наметі, бо перед входом відбивався квадрат яскравого світла, наче маленьке озерце. Марцін вже хотів був крикнути «гей, гей», коли нараз побачив, наче щось рухається в мороці. За мить тінь повільно вималювалась і стала силуетом, ніби вирізаним з чорного паперу.

Худа, незграбна постать. Довге волосся спадає безладно на чоло. Либонь, якийсь турист прийшов задарма повечеряти?

— Хто там? — спитав хлопець. — Кого шукаєте?

Він не встиг і зойкнути, як уже покотився по траві, а чиїсь руки боляче затисли йому рота.

— Тихо, щеня!

Марцінові забракло повітря, кістляві пальці затулили йому носа, втовкли голову в м'яку землю. Раптом хлопець відчув полегкість, а нападник загорлав як навіжений. Щось біле промайнуло перед Марціновими очима.

— На поміч, — закричав він, — на поміч! — І сам здивувався, який тихий став його голос.

Сліпучий промінь ліхтаря вдарив в очі.

— Що тут робиться? — спитала Агнешка. — Марціне, де ти? Встань-но, зараз же йди до мене! Треба зателефонувати в міліцію.

— Обережніше, лялечко, — перебив її незнайомий, відриваючи від ноги кошлату білу кулю. — Хіба вже не можна й зайти до вас? Може, тут якась державна таємниця? Нацьковуєте собак на перехожих? Начувайтеся, — крикнув, — бо як телепну оцим бульдогом об землю, то він і не встане.

— Гапо, до мене! — наказала Агнешка. — Зараз же до мене! А ви можете сказати нарешті чого тут шукаєте вночі?

— Свого собаку. Ви вкрали його в мене.

— Здається, хвилину тому ви кричали, щоб я забрала пса!

— Бо ви нацькували його на мене! Збаламутили! Я на вас скаржитимуся!

— Будь ласка. Ми давали об'яву про пса. А ви могли забрати його коли завгодно. Та ви ж уже приходили на станцію в товаристві гультяїв, аби задурно поснідати! Гапо, ходи до мене!

Кудлатий пес урешті облишив хуліганові штани і, люто гавкаючи, відскочив.

«Звідки тут узявся Гапа?» — очманіло думав Марцін, стоячи перед наметом. Не знав, що його робити: бігти по міліціонера чи дожидати, поки Агнешка скінчить розмову.

Звільнившись од Гапи, хуліган обтрусився, пригладив чуба.

— Ну, гаразд, — сказав, — іншим разом ти мене не впіймаєш, лялечко, вже тобі не пощастить. Не переходь мені дороги! Гляди, аби на кутні не засміялася!

— Я не жартую з вами і попереджаю — повідомлю міліцію.

Тут саме задзеленчав телефон. Хуліган позадкував. Пес не спускав його з очей, доки він не зник у темряві, і тільки тоді вбіг до намету і вклався біля порога. Гапині очі блищали, немов чорні намистинки, а гнівне гарчання аж булькотіло в горлі.

Телефон дзвонив і дзвонив. Марцін підняв трубку.

— Це я, — почувся Антковий голос. — Ти довго не підходив до телефону, і я вже подумав, чи не з'їв тебе ведмідь у лісі?

— Ні, і навіть змія не вкусила.

— Гапа тебе наздогнав? О, так то Антек послав пса.

— Спасибі. Наздогнав. І дуже вчасно. Допоміг відбитися від Мотоногого. Певно, сподобався йому дармовий сніданок, бо прийшов ще й по вечерю. Трохи мене придушив. Розкажи зараз про це вожатому.

— Ти здурів?! Я проліз потай до намету й телефоную без дозволу. Всі біля вогнища. Чуєш, як співають. Завтра раненько скажу вожатому. Якщо Мотоногий ще з'явиться, телефонуй до табору або в міліцію. Ой, хтось іде! Бувай!