Агнешка, здавалось, боялась залишити Марціна самого в наметі. Сіла біля столика й увімкнула радіо. Спочатку слухала, а далі почала щось малювати на аркуші паперу.

Війни… Вибухи бомб… Процес про вбивство шести мільйонів євреїв… Термоядерне озброєння.

— Жахливо, — прошепотіла Агнешка і повернула ручку, обірвавши диктора на півслові. Увімкнула приймач короткохвильовика, послухала, взялась за ручку передавача. Лампочка замиготіла зеленим світлом.

«Ні, — подумав Марцін по хвилі вагання, — я їй не попутник в мандрах по короткохвильових стежках». Провів пальцем по корінцях книжок. Агнешка привезла з собою цілу бібліотеку, там, окрім підручників і книг про Бещади, можна було надибати літературу з археології, кілька атласів, словників, а також томик поезій.

Марцін витяг «Три по три» Фредра [7] і неквапом гортав сторінки, шукаючи опису гути в Цісні. Адже вони з Антком вирішили знайти її сліди.

— Мотоногий — такий самий розбійник, як отой Анкель Вульф, котрого спіймав шляхтич Китайгородський, — мовив він, натрапивши на історію знаменитого бещадського розбійника.

Світляне кружало огорнуло голову Агнешки й карту світу перед нею. Голубів Атлантичний океан. Темніли обриси континентів.

Вона нічого не одказала Марцінові. Певно, слухала когось в ефірі. Може, того болгарина, що з ним познайомилася в студентській подорожі і який шукає її щовечора? Але ні. Вистукала запитання. Повторила його раз, удруге, втретє. Потім стукіт нараз припинився. Здивований Марцін позирнув на Агнешку. Дівчина сиділа схилившись і зосереджено слухала.

Агнешка, мабуть, відчула Марцінів погляд, бо повернулася і, мружачи очі од світла, дала йому знак сісти до апарата. Він одклав книжку, надів навушники. В ефірі гуло, наче у вулику.

— Викликає Орел, викликає Орел, — почувся голос.

— Л… як Луціан. Повторюю Л… як Луціан.

— Тут SP5, SP5.

Хтось інший дякував скороченим tnx.

Перегодом у цьому гаморі хлопець вловив дивовижні сигнали. Звучали воші неспокійно, змінюючи модуляцію. І здавалось, що міняються вони не випадково.

Хто їх посилав? Довгі і короткі удари долинали один за одним, але зрозуміти їх було годі. Марцін хотів сказати жартома, що то якийсь птах сів на антену і хвостом вистукує пташині новини, та зосереджене Агнещине обличчя не заохочувало до жартів.

Йому згадалась розповідь Анткового батька про сигнали, що їх подавали під час війни союзники мовою апачів і сіуксів. [8] Навіть японці, фахівці в розшифруванні найхитромудріших кодів, не спромоглися розкрити їхньої таємниці.

Може, в ефірі вийшла на цивільні короткохвильові стежки якась військова станція? Шепнув про це Агнешці, але вона заперечливо хитнула головою. Звуки линули здалека, то губилися, то якось дивно вібрували.

Його не дивувало Агнещине мовчання.

Взагалі всі короткохвильовики працюють мовчки, стежачи тільки за діапазоном, опором та миготінням лампочки. Воші і Антком становили виняток. Але Марцін відчув — Агнешка хоче поділитися враженнями,

— Що воно за чудні сигнали, мовив стиха, — хіба ж це азбука Морзе?

— Ти помітив?

— Авжеж. Але що він каже? Якою мовою?

— Якою мовою… — повторила неуважно.

Вона тож нічого не розуміла. Далекі сигнали звучали по-чужому, ніби повторюваний уривок електронної музики. Однак вона знала, була певна: то благання. Хтось заблукав і, дуже самотній, прагнув почути слова, звернені тільки до нього.

— Він просить помочі, — шепнула Агнешка.

Марцін прикусив язика, аби не сказати: ті сигнали анітрохи не скидаються на SOS. З Агнешкою треба бути обачним. Така собі наче лагідна, спокійна, та коли вже їй щось не подобалось, — пиши пропало! Не погладить по голівці!

То вперше вона звернулась до Марціна з повним довір'ям. І він не хтів її хвилювати чи бентежити.

— Що робитимемо?

— Дамо відповідь, — мовила Агнешка самими губами, ніби звіряла велику таємницю.

— Гаразд.

— Може, так і треба, хоч усе це поки що купи не держиться.

— Це станція «Під планетою», — виcтукувала Агнешка. — Станція «Під планетою». Передаю наші координати й переходжу на прийом. 73, 73, 73, — закінчила вона звичайним привітом.

— Хтось, мабуть, заблукав, — дав на здогад хлопець, — але звідки сигнали?

— З Атлантичного океану.

Якби Марцінові наснилося, що він перський шах і танцює з ведмедем на бенкеті в Бельведері, то й тоді, мабуть, пін не здивувався б дужче. Теоретично розмова з тим, хто перебуває над Атлантичним океаном, можлива. Короткі хвилі мають різні діапазони дії. Біля землі вони не розходяться далеко, але ті, котрі відбиваються від іоносфери, можуть обступити всю земну кулю. Та практично це неможливо.

Той, над океаном, посилає сигнали навздогад? На якого біса? Чого він може сподіватися? Однак Марцін нараз пригадав, як випадкові короткохвильовики почули сигнали з плоту «Кон-Тіки» й допомогли екіпажеві налагодити потрібні зв'язки. Але в такім разі годиться спитати, кого шукає незнайомий, а не повідомляти йому адресу станції «Під планетою».