Навколо панувала мертва тиша. Перестало чути навіть тих, що попереду. Тільки вітер стиха шарудів у верховітті та десь далеченько прощебетувала пташка. Через якийсь час Ряжанка, стомлений важкою дорогою та парким, насиченим їдучими пахощами повітрям, сів на валуні відпочити. Обіч темнів здоровезний уламок скелі. В одному місці рівну поверхню її змережано якимись малюнками. До них явно доклала рук людина. Сергій обдер м’який наріст моху. Відкрилася картина: мисливець зі списом і чотиринога істота, схожа на крокодила. Навкруг усе подовбано гачками та знаками, дуже схожими на літери. А кажуть, індіяни ніколи не мали писемності в нашому розумінні цього слова. Здається, в інків чи ірокезів був своєрідний алфавіт: вузлики на вовняній нитці. А ще в когось — людське обличчя з різним виразом і в найрізноманітніших ракурсах. Сергієві раптом згадався болгарин із насмішкуватим носом. Оце б таку знахідку йому — він же працює десь в археологічній експедиції. Певно б, зрадів. Що означає ця картина? Проста помітка де й що полювати? Чи своєрідна книга про мисливців, літопис? Чи, може, прикордонний знак? Або навіть місце жертвопринесення…

Колись у цих місцях було багато людності. Але відтоді, як сюди прийшли білі, почалось вимирання цілих племен, навіть величезних, густо населених районів. І причин безліч: не лише зброя колонізаторів, а й хвороби, які вони завезли сюди зі Старого світу. Звичайнісінький собі нежить або грип виявились для індіян смертельною хворобою, як Для нас чума або холера. Так кажуть, і так воно, мабуть, і є. За кілька сот кілометрів Сергій натрапив усього на два племені: тальталь і оте, таємниче, по той бік озера. А колись тут квітнули могутні імперії…

Сергій схаменувся й глянув на годинник. Просидів добрих півгодини. Він устав і почвалав далі, не без зусилля вгадуючи напрямок. Зовсім неподалік щось прошаруділо, немов у хащах вовтузились тварини. Ряжанка озирнувся й раптом мало не вкляк. Із дерева, кроків за двадцять від нього, зсунувся величезний чорний ягуар, шугнув у кущі й причаївся.

Сергієві видно було лише довгий та тонкий чорний хвіст, кінчик якого нервово посіпувався. Хижак, очевидячки, пантрував за ним. А зброї ніякої, якщо не рахувати геологічний молоточок, із яким Ряжанка не розлучався. Що робити?

Тим часом хижак, пробігши на зігнутих лапах, пошився під інший кущ — значно ближче. Сергій устиг розгледіти котячу голову з міцно притиснутими вухами та двоє палких жовтих очей. Ягуар був на продиво великим, як теля, з довгим та гнучким лискучим тілом. Тамуючи подих, Ряжанка чекав, що робитиме хижак. А той несподівано нашорошив вушка. Десь неподалік тріснула гілка. Ягуар, припадаючи мало не до землі, зник у хащах.

На стежині з'явилось троє індіян. Сергій упізнав Освальдо.

— Ой начальнику! — вигукнув старий мисливець. — Вам таки пощастило, дуже пощастило! Якби не ми… Чорний ягуар — найлютіший і найпідступніший звір у джунглях! Він би негайно напав на вас, коли б ви його не помітили перші. Ой начальнику! Ви щаслива людина…

Вузькі очі старого дивились на Сергія мов на воскреслого, а довгий гачкуватий ніс кивав і кивав: «Ой начальнику!»

Відтоді Сергій остерігався ходити сам.

Останнім часом у таборі стало неможливо жити. Він так «закомарився», що вже не допомагали ніякі протимоскітні заходи. А ще жахливішим бичем були кліщі та підшкірні блохи чіго. Ці рухливі комахи обсідали людину й проникали до тіла. Потім залазили в шкіру, й через них не можна було ходити. Сергій кілька разів уже виколупував з п’ят, підошов і литок чорні пшонинки. Якщо дати їм спокій, самиця відкладає там яйця, й нове покоління хазяйнує в людини під шкірою, як у себе вдома. Недаремно в індіян усі ноги в шрамах і подовбинах.

Ряжанка охоче погодився перенести табір в інше місце, бо до найвіддаленіших об'єктів доводилося вже добиратись мало не півдня.

Робітники розчистили в лісі нову місцинку неподалік річечки з червонуватою водою, й Сергій здумав, що сюди б можна перегнати одну пірогу з пристані. Цей струмок повинен обов'язково впадати в озеро. Від однієї згадки про його блакитну широчінь і чорний верх самотньої скелі на тому боці в Сергія болісно стислося серце. Він не знав чому: зрештою, хто для нього ота дика красуня, але хіба серцеві накажеш! Воно ніби щось передчувало.

Табір знімався від самісінького ранку. А коли на стежині зник овечий круп останньої лами (трактори лишались на об'єктах увесь час, а коней малоукраїнці вже звечора поставили на новому таборищі), Сергій укинув у торбину дві банки м'ясних консервів і подався до пристані.

Човни, як і раніше, лежали на піску догори днищами. Та пірога, що нею Сергій досі їздив, зовсім розсохлася. Замочувати — надто довго. Він заходився конопатити її ликом, якого в березі багато. Але й на конопачення пішло добрих три години. Сонце схилилось на останню чверть неба. Щоб дістатись таким човном без весел до табору (та ще й не відомо, де його шукать!) — годі й думати.

3 жалем глянувши на довге вузьке суденце й припнувши його ліаною на воді, Ряжанка поплентався геть. Але потім повернувсь і набрав у човник води: так певніше.

На стежці було тихо й пустельно. Сергій переступав, і сторожко озираючись вусібіч. Казав не ходити в джунглі самому, та й знову за рибу гроші. На всяк випадок витяг пістолет і затис у руці, звів курок. А потім розсміявся й сховав зброю.

У джунглях панував зеленкуватий морок. Тільки де-не-де проглядав клаптик чистого неба. Все обсноване багатоповерховими шатами дерев та ліан. Десь поблизу пролунала знайома мелодія. Коли б Сергій не знав, міг би заприсягтися — хтось висвистує початок арії герцога з опери «Ріголетто»: «Серце кра-су-у-ні…» Але то був птах, схожий на нашого вівчарика. Зо три рази Сергієві вчулись кроки, полущування хмизу. Він озиравсь, послухав і, нічого не постерігши, йшов далі. У хащах хтось увесь час пересвистувався, та Ряжанка не зважав на те. Очевидно, павуки, завбільшки в добрий кулачисько, десь у болоті, примостившись над водою, ловлять дрібненьку рибку.