— Мене не впіймають, — нерішуче сказав він. І додав уже впевненіше: — А крім того, мій наручний генератор постійно тримає мене в біочасі, тим-то жодна Зміна не зачепить мене. Розумієш?

— Ні, не розумію, — зітхнула Нойс. — Мені здається, я ніколи не збагну всіх цих премудростей.

— Тут немає нічого складного. І Харлан захоплено почав пояснювати, а Нойс уважно слухала, та з виразу її променистих очей важко було зрозуміти, чи справді дівчину цікавлять оті пояснення, чи вони тільки розважають її.

Ці розмови наповнювали Харланове життя особливим змістом. Уперше він міг з кимось поділитися думками, обговорити свої справи і вчинки. Нойс стала мовби часточкою його самого, але водночас була досить самостійна, з незалежними поглядами, здатна дати несподівану відповідь на будь-яке його запитання. Дивно, розмірковував Харлан, скільки разів він Спостерігав таке соціальне явище, як подружнє життя, а не помітив найголовнішого, не збагнув його справжньої суті. Хіба він уявляв тоді, наприклад, що такі спокійні ідилічні хвилини можуть бути вершиною щастя в подружньому житті?

Зібгавшись калачиком у його обіймах, Нойс запитала:

— Як посувається твоя математика?

— Хочеш глянути?

— Тільки не кажи, що вона завжди при тобі.

— А чом би й ні? Поїздки в капсулах забирають стільки годин. Шкода марно гаяти час.

Він підвівся, видобув із кишені маленький фільмоскоп, вставив у нього плівку і, всміхаючись, закохано дивився, як Нойс прикладає прилад до очей. За хвилю вона повернула йому фільмоскоп і, похитавши головою, сказала:

— Я ще зроду не бачила такої сили закарлючок. От якби навчитися читати вашою Єдиною Міжчасовою Мовою.

— Насправді, — пояснив Харлан, — більшість із цих закарлючок, як ти їх називаєш, — ніякі не літери Міжчасової Мови, а математичні символи.

— Невже ти все це розумієш?

Нойс зачаровано дивилася на Харлана. Хоч би як було кому боляче руйнувати її ілюзії, він усе-таки змусив себе признатися:

— На жаль, не настільки, як хотілося б. Однак я постійно вивчаю математику, аби здійснити те, що задумав. Поки що в мене не вистачає знань, щоб зуміти побачити в стіні отвір, крізь який пройшла б вантажна капсула.

Він підкинув фільмоскоп угору, спритно спіймав його й поклав на маленький столик.

Нойс жадібно стежила за кожним його рухом, і враз його осяяло:

— Побий його Час! Ти ж не вмієш читати Міжчасовою, — вигукнув він.

— Певна річ.

— Отже, з тутешньої бібліотеки тобі ніякої користі. Я й не подумав про це. Тобі потрібні плівки з 482-го.

— Ні, ні. Я не хочу… — поквапливо заперечила вона.

— Ти їх одержиш!

— Слово честі, не хочу. Нерозумно ризикувати заради…

— Ти їх одержиш! — рішуче повторив Харлан.

Харлан востаннє стояв перед нематеріальним кордоном, що відокремлював Вічність від будинку Нойс у 482-му. Він твердо вирішив, що це буде востаннє. Ось-ось має відбутися Зміна. Він не сказав про це Нойс, щоб не завдати їй болю. І все-таки він досить легко зважився ще на одну подорож у Час. Почасти це була просто бравада, бажання похизуватися перед Нойс, привезти їй фільмокниги, вихоплені, сказати б із лев’ячої пащі; а з другого боку — нестримне прагнення «обсмалити бороду іспанському королеві», якщо можна цю Первісну приказку застосувати до гладенько поголеного Фінджі.

А крім того, він матиме нагоду ще раз поринути в таємничу, чарівну атмосферу приреченого будинку. Він відчував її ще тоді, коли входив туди з дозволу просторово-часової інструкції. Він насолоджувався цією атмосферою і минулого разу, коли блукав порожніми кімнатами, збираючи одяг, якісь химерні пуделка, туалетне приладдя зі столика Нойс.

Тепер тут панувала зловісна тиша приреченої Реальності, і це відчувалось не лише у фізичній відсутності звуків. Харлан не міг передбачити, чим стане цей будинок у новій Реальності. Він може перетворитися на невеличкий заміський котедж або багатоповерховий дім, який винайматимуть в оренду на одній з вулиць великого міста. А може взагалі щезнути, і замість чудового довколишнього парку з’явиться дике пустирище. Може статися й таке, що його майже не зачепить майбутня Зміна. І в ньому житиме Аналог теперішньої Нойс (Харлан полохливо відігнав цю думку) або й хтось інший.

Для Харлана цей дім був уже примарою, передчасним привидом, який постав перед ним, аби відійти в небуття. Але будинок так багато важив у Харлановім житті, що він дуже шкодував за ним і в душі оплакував його.

П’ять разів відвідував Харлан цю оселю, і тільки один раз її тишу порушив якийсь звук. Харлан саме був у буфетній. Завдяки розвиненій технології, в цій Реальності слуги були не в моді, і Харлан радів, що в нього — на одну проблему менше. Він порався серед слоїків з готовою законсервованою їжею і вже вирішив, що відібрав досить для однієї поїздки і що Нойс радітиме змозі врізноманітнити тривкі, але несмачні страви порожнього Сектора своїми улюбленими делікатесами. Він аж голосно засміявся, пригадавши, як ще зовсім недавно вважав таку їжу за декадентські витребеньки.