Це було не справжнє Чистилище, адже командор так і не сказав, що думає про кожного з нас. Він стояв незворушно й уважно слухав. І що нас найдужче сердило — цей його вигляд був не удаваний, а цілком природний. Йому насправді цікаво було знати, що ми про нього думаємо, і йому дійсно не було прикро, бо він вірив у правоту тих параграфів Статуту, за якими він діяв зараз.

Тоді Антон, доведений до нестями, крикнув:

— Переобрати командора!

Його підтримали.

— Це ваше право, — промовив командор спокійно. — Але за Статутом у даній ситуації, а вона відповідає параграфу А—7, я маю право на дві пільгових доби. Поки вони не минуть, ви не маєте права ні переобрати мене, ні відмінити моїх наказів. З ракети жодна людина не вийде.

Його розрахунки справдилися. За дві доби ми охололи, а на третю стіни тунелю, прийнявши наші сигнали (схему сонячної системи), відповіли іншими. Вони скопіювали наші позначення, але розташували їх інакше. Центр, чи те, що ми вважали центром — яскравіша пляма, — розміщався на периферії чогось схожого на рукав. Кібернетик Семенов пояснив:

— Це схема тунелю. Так вони зобразили тунель.

Посипалися заперечення, і кібернетик запропонував:

— Давайте передамо їм схему тунелю, як ми її уявляємо, — і переконаєтесь самі.

Цього разу ми мали вагомі підтвердження правоти Семенова — тисячі разів повторене зображення тунелю. Але знову це була тільки відображена копія наших сигналів. Від себе вони нічого не додали.

Командор зачинився з Семеновим, і майже добу ми їх не бачили. Вони розробляли програму сигналів, грунтуючись на властивості невідомих істот відображати і повторювати інформацію.

Деякого успіху ми домоглися на тридцять другій передачі. їхня реакція була схожа на відлуння, але з наших передач вони вибрали ті штрихи, які сяк—так годилися для відповіді.

Розмова мала приблизно такий характер:

“Починаємо передачу. Ви її приймаєте?”

“Приймаємо!”

“Де ви перебуваєте? Тунелі ведуть до вас?”

“Тунелі ведуть”.

“Тунелі кінчаються тупиком. Можливо, це не тупики, а перегородки? Щоб дійти до вас, треба пробитися крізь них?”

“Тупики”.

“Але де ж ви перебуваєте? Яка відстань до вас?”

“Тунелі”.

“Якої ви форми? Який вигляд ваших жител?”

“Тунелі”.

На всі подальші запитання вони відповідали одноманітним — “тунелі”. Я подумав тоді, що ми або вони чогось не зрозуміли в системі позначень, але командор думав інакше.

Він уже здогадався, в чому річ, і відразу вжив заходів. Він врятував усіх нас. Ні, не всіх…

Істоцький згадав про слухачів, кивнув головою Павлові Петровичу, ніби говорячи: отак—то воно.

— Командор запитав, хто приймав двох роботів, що повернулися з тунелів. Виявилося — Семенов. Він поручився, що роботи пройшли повний карантин, а зараз стоять в ізольованій камері вантажного відсіку. І додав, що до них ніхто не доторкався, забувши при цьому, що сам перевіряв двері—камери і торкався їх руками.

Тепер командор зачинився в каюті з Антоном, біологом. Я спостерігав, як на одному з контрольних екранів—пультів спалахнули вогники, як танцювала стрілка камери перепаду. То командор і біолог вмикали мезонні і нейтронні мікроскопи, прилади для енергофорезу, аналізатори фракцій.

Вийшовши з каюти командора, Антон здавався розгубленим. На запитання відповідав коротким: зараз, зараз, почекайте… А сам про щось напружено думав. Щось намагався збагнути.

Потім почалася нова “розмова” з мешканцями планети. Командор передав:

“Якщо ми правильно зрозуміли, ви перебуваєте в тунелях?”

Вони відповіли: “Тунелях”.

Командор: “Чи поза тунелями?”

Він показував їм різні геометричні фігури — трикутник, коло, але вони відповідали тільки одним рисунком — тунелем.

Командор:

“Форма ваших тіл — тунелі?”

“Тунелі”.

“Ваші житла?”

“Тунелі”.

І тоді на контрольному телеекрані в чіткому рисунку вималювалася здогадка командора, передана на стіни тунелів. То було збільшене в тисячі разів зображення мікробів, знайдених в “черепашках” і “головках шпильок”. У відповідь на стінах тунелів замерехтіли мільйони таких самих зображень.

Командор скликав усіх на загальну раду.

— Зрозуміло, — сказав він, — що ці істоти — колонії мікроорганізмів. Антон передбачає, що рівень їх інтелектуального розвитку коливається десь між людиною й мурахою. Це, звичайно, дуже неточне порівняння, але точного в даній ситуації і не знайти. Якщо робити висновки з інформації, то вони здатні швидше наслідувати, ніж проявляти ініціативу, творчість. На своїй схемі світлою плямою вони виділили місце, де розміщені “головки шпильок”. Якщо слідувати гіпотезі Антона і проводити аналогію з мурахами, то можна припустити, що ці штами є найголовнішими, маточними, а ті, що в “черепашках”, виконують обов’язки “робітників” — добувають енергію і речовини, необхідні для життя. Можливо також, що “головки шпильок” — своєрідні “клітини мозку”. Зараз і спробуємо це вияснити.