Становище, в якому Чумак опинився останнім часом, привчило його до обережності. Браїлко хоч і був другом юності і колишнім однодумцем (мрія створити геологічний календар з’явилася на світ як наслідок їхніх ще студентських суперечок), та водночас він був і знаним авторитетом. Колишній однокурсник користувався тільки перевіреними, відомими кожному палеонтологові, методами, а ті дані, що публікував, були завжди надійними, не викликали ні в кого сумнівів. Браїлко скоріше дав би відтяти собі руку, аніж погодився б обнародувати неперевірений факт. Надійність у всьому була основною рисою його характеру. Він і взуття купував тільки випробуваних фабрик, навіть якщо воно давно вийшло з моди. Колись і дружину собі таку вибрав — роботящу, розумну і віддану.

По миті вагання Чумак відказав:

— Один мій співробітник роздобув.

— Диво дивне! — мовив Браїлко. — Та ці ж істоти зникли ще триста мільйонів літ тому. Коли б не побачив на власні очі, ніколи б не повірив. Та ні, це якийсь голографічний фокус.

— Обережно! — застеріг Чумак, коли гість простягнув до банки руку. — Якщо хочеш, щоб він заворушився, візьми скляну паличку.

— Де він його діп’яв?! — не переставав дивуватись Браїлко.

— Не знаю… До речі, — господар підійшов до затемненої посудини і зняв з неї шматок картону. — Ось іще один релікт.

Наутилоїд, опинившись на світлі, заворушився, його кулясті, кольору рожевого опалу очі жадібно виблискували. У них навіть угадувався якийсь натяк на свідомість. Вони були схожі на очі кальмара.

— Справді, релікт… Як же вони дотягнули до наших днів?

— Таємного не шукай, сокровенного не досліджуй, — процитував Мирослав Петрович відмовку, яку колись полюбляв вживати Браїлко, і по хвилі додав: — Так що тебе привело до нас?

Гість якусь мить постояв, немов звільняючись від омани, а тоді сів на стілець, від чого той голосно зарипів. На блідому довгастому обличчі не зосталося й натяку на подив, зараз воно скидалося на витесане з деревини.

— Ваша остання стаття… Скажи, як вам пощастило досягти такої високої точності у визначенні віку порід?

— То все Заміховський, — сказав Чумак, теж сідаючи до столу і висуваючи шухляду. — Ось, — він поклав перед колегою три аркуші паперу.

Браїлко довго читав. На його здерев’янілому обличчі з грубими рисами не було й натяку на те, що він силкується збагнути написане, проте напружену роботу думки виказували жовна, які вряди-годи здіймалися під шкірою.

Нарешті він відклав папір:

— Впізнаю Заміховського. Де є хоч найменша можливість замінити слово формулою — він це робить. Я тут нічого не втямив.

— На жаль, я й сам не надто в його теорії… — звірився Чумак. — Але механіку методу пояснити зможу.

— А не ліпше, коли пояснить сам Заміховський? — запитав гість. — Водночас і теорію по-людському розтлумачить.

— Немає в інституті Заміховського — у полі він. До речі, скажи, Панасе, чого ви з ним не поділили? Це ж творчий хлопець.

На лице Браїлка набігла тінь прикрості.

— Не потрібні мені творчі хлопці. Мені потрібні виконавці, — сказав він. — Я й сам — виконавець.

— А бачиш, все-таки до творця звертаєшся, — зауважив Чумак.

— Таки звертаюсь… Мирославе, я маю такі зразки керна!

— Пропонуєш співробітництво?

— Ну… Мій матеріал — твоя робота. — Повагавшись, додав: — Ти потім зможеш узяти ті дані для свого геологічного календаря.

Він сказав “свого”, ніби давав зрозуміти, що тепер не має нічого спільного з їхньою юнацькою мрією.

— Особисто я не проти. Але чи погодиться Заміховський?

— А навіщо нам його згода? Він же твій підлеглий.

— Він творча людина, Панасе. А у творчих грані між поняттями начальник і підлеглий сильно розмиваються. Ще давні греки вигадали таке слово, як “гомонойя” — рівність за розумом.

— Скільки літ спливло, Мирославе! А ти як був лібералом, так і залишився. — В очах гостя вгадувалися поблажливість і навіть співчуття.

— Раніше ти називав мене тюхтієм, — з усміхом нагадав Чумак.

— Тоді ти ще не мав учених ступенів. А тюхтій з науковим ступенем — то вже ліберал. — Від Браїлчиного сміху, який нагадував іржання, забриніло скло на книжковій шафі.

Чумак з заздрістю дивився на рівні білі зуби свого колишнього однокласника. “А в мене й половини, мабуть, не залишилося”, — подумав він. Діждавшись, поки гість вгамується, сказав:

— Отже, зачекаємо Заміховського.

— А де він?

Чумак не любив брехати, але й правди також не міг сказати. Він відповів так само, як і директорові: