— Що там скоїлося? — поцікавився, коли я наблизився. — Нас викрито? По нас прийшли?

— Ні, — сказав я, переводячи дух. — Нас підстерігають, — і кивнув на море: там, неподалік того місця, де щойно стояв Славко, немов скажена, металась акула.

— Ну й хай собі… Дельфіни на людей не нападають.

Я завважив подумки, що за хвилями і справді важко було розгледіти, що там мелькає. До того ж, коли ти не бачив живої акули…

— То не дельфін, — сказав я. — То — акула.

— Жартуєш? Звідки на Каспії взятись акулі?

— Це не Каспій.

— Ну, Арал.

— Це й не Арал… Якщо хочеш переконатися, що то не дельфін, зайди, на скільки дає змогу мілина, і подивись.

Славко окинув мене настороженим поглядом, чи я, бува, не кепкую, а тоді пішов у воду. Довгий, трохи згорблений, він нагадував лелеку. Мілина протяглася метрів на шістдесят, а далі з кожним кроком ставало все глибше. Коли вода сягнула йому пояса, я приготувався вже закричати. Та колега випередив мене. Він на мить зупинився, а тоді шарпнувся і кинувся назад. Прямо на нього, протинаючи хвилі, нісся чорний плавник. Його щастя (та й моє теж), що акули тут надто великі, щоб долати мілину… Який флегматичний Славко, а зараз куди все оте й поділося: він, здавалося, біг по поверхні води, не торкаючись дна. Може, це й негарно, а тільки вигляд байдужого до всього чоловіка, та що там казати — скептика, що панічно втікає, викликав у мене зловтішну посмішку, яка, правда, вмент розтанула, щойно я побачив біле, неначе крейда, обличчя колеги.

— Ху, — видихнув він, — будь вона неладна! То й справді акула! Але ж і паща! Таке і в маренні не приверзеться.

Підійшла Марія. Вона бачила все те, і з її смаглявого лиця ще не встиг зійти вираз тривоги. А Славко дивувався крізь переляк:

— Звідки такі велетенські акули? Чи, може, ми перебуваємо на березі якогось із океанів? А втім, — він злизав з вуса краплю води, — солоність, ніби як в Азовському.

Я з подивом спостерігав, як швидко опановує себе цей хлопець.

— Мабуть, якийсь акулячий розплідник, — висловив він здогад, уникаючи дивитись на мене. — Печінка акули багата на вітамін А.

Тим часом сонце підбивалося до зеніту. Його промені ставали дедалі пекучішими. У Марії, що була в короткій спідниці, почервоніли ноги, а я відчував дошкульні сонячні дотики на недавно поголеному обличчі.

— Тобі слід змастити лице, — зауважила Марія. — Ходімо.

Ми пішли при самій воді. Марія, скинувши черевики, тюпала по піні прибою. Йшли мовчки. Тишу порушували тільки шипіння піни та завивання вітру. Коли порівнялися з печерою, я запропонував зайти, забрати запас харчу — яйця “крокодилів-стрибунів”, що їх я наносив у перерві між землетрусами. Славко теж пішов слідом. Сонячний промінь тепер не проникав у печеру, і там стояли сутінки. Марія відмовилась зайти, а колега відважно гулькнув слідом за мною у вузький отвір. Ми повиносили і поклали на пісок десятки два білих, завбільшки з невелику диню, яєць.

— Сам їх і їстимеш, — сказала Марія.

Я промовчав, а Славко зауважив:

— А чого б і тобі не скуштувати страусиного яйця?

— Це не пташині яйця, — сказав я.

Славко не став сперечатись. Він тільки пробубонів щось про Аравійський півострів та про страусів, що живуть тільки в пустелях.

Учителю, коли пишуться ці рядки, на небі мерехтять зорі. Ми з Марією довго сиділи біля печери, притулившись спинами до теплого каменя, і милувалися таємничим мерехтінням у темно-синій безодні ночі… Зараз Марія спить, а я сиджу поряд і при світлі ліхтарика пишу. Це вже остання ніч у пермі, і я поспішаю занотувати найважливіші події, що сталися зі мною і моїми друзями… Запах листя і диму, яким усе ще тхнуть стіни печери, вселяє почуття спокою. Я навіть відчув затишок у цьому кам’яному лантусі. Так, мабуть, відчувала себе первісна людина, яка після довгих поневірянь знаходила прихисток у печері. На мить пам’ять перенесла мене в дитинство. Наша двокімнатна квартира в старому районі Херсона була для мене і майстернею, і читальнею, і місцем, де плекалися дитячі ілюзії…

Перед тим, як лягти, я вийшов, щоб востаннє помилуватися синявою пермської ночі. У темно-синій безодні плавала золота сережка, і її тьмяний медвяний відблиск укривав тремтливу поверхню моря. Я підійшов до берега і забрів по коліна у воду. І тут почув дивний звук, який здавалося, линув з неба. Той звук нагадував бриніння струни контрабаса, він ніби народжувався з тиші і непомітно в ній розчинявся. Я постояв якийсь час у воді, прислухаючись та оглядаючи берег і ламані контури кам’яного пасма. Але звук не повторився. “Мабуть, примарилося”, — подумав я, прямуючи до печери. Та про всяк випадок перед тим, як лягти, завалив вхід брилою. Засинав з думкою, що завтра, перед дорогою, зафотографую все, що може проілюструвати описане в цьому зошиті…

Мене розбудила Марія. Вона тулилася до мене і вся тремтіла.

— Там щось виє… — прошепотіла на вухо.

Мені здавалося, що я тільки-но заснув, а вже в шпарину між брилою, котра служила дверима, і отвором пробивалося слабке денне світло. Було тихо. Та по хвилі, справді, долинуло якесь завивання. Щось у ньому було від звуку, який я почув опівночі. Звук розтанув і знову з такою ж силою повторився. І тут я вловив знайому тужливу ноту. Кричав іностранцевій… Учителю, тільки такий легковажний чоловік, як я, міг не передбачити, що звірі рано чи пізно повернуться до водойми. Втім, гадка така була, але я сподівався, що це станеться, коли ми звідси виберемося.

— Зараз побачимо, що там скоїлось, — сказав я якомога спокійніше, хоча від згадки про тих потвор мене пройняла млість.

Трохи відхиливши камінь, я визирнув. Сонце ще не зійшло, але вже був день. Під застережливий шепіт Марії я вийшов з печери і роззирнувся. На піску жодного сліду, крім наших. Тим часом звук, що знову повторився, підказав мені, що небезпеку слід очікувати з пустелі… На піщаних хвилях ще сіріла тінь ночі. Я довго стояв на даху нашої домівки, вдивляючись у далечінь, яка поступово світлішала і незабаром стала рожево-матовою. Ревіння не вгавало. І тут я нарешті збагнув, що звуки долинають із розщелини. Я ще раз уважно оглянув місцевість, прикинув на око відстань до лабораторії і зробив висновок, що нам з Марією слід негайно залишити домівку диметродонтів.