Проте десь неподалік ледь рипнули двері, кинувши тінь поперек сонячних променів.

– Заходь, – промовляє втомлено сторожа, – гляньмо, хто ти є…

Не надто Асату тішить намір жреця, бо нема чим йому хвалитись – раб-утікач, заколотник, а доти – геть не знати, хто… А проте втома в голосі господаря відчутно надмірна, і схоже, йому справді цікаво, що ж то за диво постало на його порозі. Допитливий він, мудрець-Саава, і слуги його не кращі.

Минувши передпокій, Асата потрапляє до Шатра, як кличуть свою школу тутешні знавці. Це – кругла кімната з доцентровими колами лав та стосами сувоїв на поличках обабіч. Жрець уже дозвільно примостився на лаві, пропонуючи гостю сісти навпроти. Ледь затримує погляд з-під лоба. А, так! За роздумами та роззираннями Асата геть забувся про потребу зашморгнути на особливий манер хустку з китичками – біле до білого, чорне до чорного. Тлін до тліну, так би мовити.

Жрець відзначив його неуважність, певна річ. Він загалом дивився пильно і з притиском – немолодий уже дядько, а проте із силою в оці та юнацькою жвавістю рис.

– Я мав звістку про тебе, – повідомив він.

Асата сполохано кліпнув. Від князя Завула, либонь?

– Добру звістку?

– Зараз з'ясуємо, – примружився жрець. – Мені сповіщено було чекати на вістового.

Вістового. Так. То он чого він згадав проклятого. Вістові, з їхніми дорогами та перехрестями, були парафією Малхі. Колись давно.

– Я справді маю листа, – обережно мовив Асата, – для Раві, Верховного Жерця Саави.

Провідник причепурив витку сиву борідку, зиркнув гордовито і випростав руку долонею догори.

Асата аж пирхнув від несподіванки.

– Звідколи це Верховний Жрець зустрічає подорожніх?

– А хто мені заборонить? Нема кому, – поважно виснував Раві.

Подорожній знизав плечима і передав господареві пергамент.

Переглянувши листа чарівної кдеші, Раві завмер на хвильку, немовби споглядаючи щось пливке поміж рядками.

– Ти читав його? – нарешті суворо спитав жрець.

– Я – вістовий, а не шпигун, – обурився Асата.

– А знаєш, хто… написав листа?

– Знаю, що кдеша. І знаю, де живе, – невідь-чому зізнався подорожній.

Раві ретельно згорнув листа і завагався, вочевидь, не знаючи, де знайти йому місце.

– Ти – чужинець, – ствердно мовив він. – Інакше знав би. І не брав би від неї нічого. То ж Агарі, сестра і, кажуть… а втім, і цього досить… сестра царського дорадника. А вона, здається, мала тебе за когось іншого. Вважала, що тебе неодмінно спустять зі сходів.

– Я був, е-ее… Виглядав тоді не найкращим чином.

– Он як. То звідки ти взявся? Зам-Арі?

Асата кивнув.

– Це добре, – зиркнувши на пергамент, пожвавився Верховний Жрець, – а де зупинився?

– Та ніде поки що.

Справді, не назвати ж гідною ночівлею баюру під стінами.

– То лишайся тут, – лукаво блимнувши, запропонував Раві. – Мені потрібен під рукою хтось тямущий із Зам-Арі.

– Навіщо?

– Хочу знати все про того їхнього Набі. З усіма подробицями.

Асата знизав плечима. Усміхнувся долі-крутійці.

– Тоді я – той, хто вам потрібен.

Ніч спливає поволі, наче забрана загатою струмина. Другу свічку запалюють нині знавці закону, друга варта заступає боронити міста та оселі. Скоро ранок, скоро вже й підсумок мерзенних злодіянь невгамовного Асати.

Проте трійця, очевидячки, невдоволена моїми потугами. Ондечки сердито насупився Сен-сеной-мудрагель, Сеной-вояка лиховісно зібгав брову, а Сенгелаф-доброчесний похнюпився сумовито, ворушачи патичком гаряче вугілля.

– Не розумію… – тужливо каже він, – чому мудрий Раві пустив Асату до Шатра, чому дозволив лиходієві жити при храмі?

– Задурив йому голову Асата-брехун, – гмукає Сеной, – згодував йому коржа квасного, ясно ж, хіба ні?

Сенсеной не поспішає заперечувати. Квасний корж багато чого пояснив би. Надто ж – раптову дурість слуги Саави, що пустив гадюку до власного дому, хоча знав же, мусив знати…

– Він же мусив знати, Сенсеною! – не вщухає Сенгелаф. – Адже в одкровенні Йоханани сказано…

– Сказано, – зітхає Сенсеной, – сказано одне, записано інше, прочитано – третє…

Отакої! Що ж це зайшло Сенсеною, знавцю безперечних укладень? Уже і Йоханана-пророк йому не до душі? Сеной та Сенгелаф, та і я, де правди діти, з підозрою поглядаємо на старого – чи йому, бува, не макітриться?

– Ну гаразд, – нарешті погоджується той, напинаючи відкладені до пори шати велемудрості. – Згадаймо слова одкровення, що їх передають від покоління до покоління правдиві та втаємничені.

– «Сказано: прийде син раба, вістовий розори…» – слухняно починає Сенгелаф.