Тут же Трохим його розважує, а тут грім так і рокотить, а блискавка аж очі палить! Як стукне, як грякне, як лясне, як затріщать дуби, як запала де верх деревини якої, як шарахнуть гілля, – тут Денис і стане вні ума і вп'ять своє розказує, що він душогубець, злодій, прикидався добрим і усе таке. Далі приставляється йому старець, що свариться на нього, і він почне розказувати, як убив його, і усе каже Трохимові: «Усім, усім се розкажи, нехай бережуться мене».

Гримів, торохтів грім, далі став стихати, бо туча вже перейшла. Затих і дощик, тільки блискавка не давала нічого розглядіти, далі і та усе потрошку, усе тихше, усе менше, далі вже блиска тільки здалеку.

Роздивився Трохим, аж вже стало на світ заньматись. «Ходім, – каже, – Денисе! вже ми недалечко від свого села. Ходім швидше».

– Братику Трохиме! – каже Денис, не сходячи з місця. – Боюсь ворухнутись, усе мені чується грім, усе мені бачиться той анахтемський старець! Трохимчику, голубчику! не розказуй нікому нічого.

Вп'ять Трохимові треба божиться: сяк-так розговорив його, пішли.

Що досвітком, що вже й сонечко зійшло, йдуть і усе поспішають. Денис через усю дорогу хоч би пару з уст пустив, усе задумавшись іде; далі як крикне:

– А лучче б мене грім убив!

– Бог зна, що ти споминаєш, – сказав Трохим і глянув на Дениса та аж злякався: очі, як жар, горять і сам розлютований, мов звір який! А усе розговорює його:

– Будь веселенький, – каже, – вже тільки п'ять верстов зосталося, се вже наше поле.

– Тільки п'ять верстов! Тільки не видно, як з ким-небудь пострічаємось і мене віддаси! Пропадай же ти один! – Та з сим словом так і повалив Трохима і насів його.

– Бог зна… що ти… Денисе, робиш! – сказав, стогнучи Трохим під Денисом; далі став проситись: «Пусти мене, братику, голубчику, соколику! Єй, велике слово, нікому нічого не скажу! Возьми собі усі мої гроші, що тут зо мною, тільки не губи душі своєї і моєї! Не сироти моїх діточок, не вбивай за живота жінки. На кого моя старенька матінка зостанеться? Братиком, батьком рідним буду тебе цілий вік звати! Не дай мені без покаянія вмерти! Дай же мені хоть часиночку богу помолитись!…»

– Помолишся і на тім світі! – лютуючи, як звір, казав Денис, одною рукою держачи руки Трохимові і коліном його надавивши, а другою рукою достаючи із-за халяви ніж свій: так як не поспіша, не справиться однією рукою. А Трохим знай проситься; здихнув і каже: «Господи милостивий!… Не несе бог нікого, щоб хто свидітелем був моєї безвинної смерті!»

Тут підкотилося перекотиполе від вітру і до самого його. Він глянув жалібно та й каже: «Нехай се перекотиполе буде свидітелем, що ти мене безвинно погубляєш!»

– Нехай свидітельствує, скільки хоче! Знав же, на кого і послатись, – казав, регочучись Денис, і рознімаючи ніж зубами, той ніж, яким усю дорогу краяв Трохимів хліб і пропитувався.

– Господи милостивий! прийми мою душу!… Жіночко… діточки… тату…

Денис замахнув рукою… хотів щось, регочучись, сказати… так ангел божий, щоб не дати йому у сей час насміятись, хлинув йому у рот братовою кровію і, прийнявши душу безвинного праведника, поніс її прямо на небеса…

Прибігли двоє пастухів від череди і об'явили голові, що у такім і такім місці лежить зарізаний чоловік; а хто? вони з ляку і не роздивились. Голова зараз самих належних людей послав, щоб біля того зарізаного калавурили і щоб ні самі до нього не підходили і нікого не допускали; а стане хто нав'язуватись, або що такеє робити, або казати, то його як подозрительного узять і до волості привести. Тут же написали лепорт до земського суду об такім случаї, що «скоропостижно вмерший, зарізаний чоловік, по імені і прозванію неізвєстний, лежить благополучно на тім самім місці, де його смерть постигла».

Деякі з хазяйства пішли з села на заробітки і іще не повертались додому, та жінки їх і нічого, і нужди нема… Трохимова ж жінка і мати… що то, почувши об сім, ув один голос крикнули: «Ох, лишечко! се ж Трохим, певно, Трохим!» – і заздалегідь стали голосити. Серце звістку подало!

Що то висе вони просили голову, щоб подозволив піти оглядіти, і коли він, так хорошенько його обмити і вбрати, а – коли можна і додому привезти – звісно, жіноче діло: вони не знають порядку. Голова – і не дай боже нікому і підступати, кріпко-накріпко запретив, поки суд не виїде і не розв'яже йому рук.

Аж ось на другий день явився у село і Денис. Та що то одягний! Іще лучче усе собі посправляв, у чім попереду ходив. Веселий, говорливий, жартує з усіма, кого постріча. Бачить, що люди зіходяться усе до волості, і він туди. Йому й розказують, що знайшли зарізаного; а він зараз і не втерпів і питається:

– Що ж його жінка та мати кажуть?

– Чиї? – дивуючись, пита його голова.

– Адже ви… чи хто пак казав!., що, кажуть, то Трохим!

– Ще не звісно, і ніхто з нас об тім і не думав, не те що казати. Чимало їх повиходило з села на заробітки. Може, ще і не наш.

– Хто не єсть, нехай собі лежить, поки зведемо, – сказав сміючись Денис. – А хто зарізав, свидітелі скажуть.

Деякі молодці тут були, так аж зареготались і кажуть:

– О, щоб тебе з Денисом! Вже хоч що, а латку і приставить. Де ж таки у чистому полі свидітелі? Вже коли порався, так сам на сам…

Аж ось дзвоник. Сам справник прибіг і зараз крикнув:

– Где мертвоє тєло?

– На місці, ваше благородіє! – одвіт дав голова.

– Писар, одбери понятих чесних людей, возьми з них присягу і веди до тєла; я сейчас буду! Голова, йди за мной!