Річище круто завертало, і Морель раптом побачив струмок завширшки метра півтора. Зібравши останні сили, Морель перескочив через струмок і вже відчував себе врятованим. Але, глянувши на ворога, з жахом побачив, що павук кинувся вслід за ним у воду й поплив. Течія віднесла павука на кілька метрів нижче, поки він перебрався на бік Мореля. Морелю нічого більше не залишалось, як стрибнути назад. Це повторювалось кілька разів. Морель перестрибував через струмок, а павук перепливав, вилізаючи на берег трохи нижче від Мореля.

Така гра не могла довго тривати. Перепочинки були надто короткими, а Морель був до краю знесилений. І вчений зважився на відчайдушний крок. Озброївшись палицею, він увійшов у струмок і став чекати ворога. Лишалось прийняти бій і вмерти або перемогти. Іншого способу позбутися хижака не було.

У воді павук був не такий рухливий і не міг стрибати. Коли кошлатий ворог наблизився, Морель почав його шалено бити. Павук занурювався у воду, але в ту ж мить випливав, намагаючись учепитися за палицю.

Кілька разів це йому вдавалося. Тоді Морель кидав палицю, вибігав на берег, брав іншу і знову заходив по пояс у воду. Він дивувався живучості комахи. Дві передні ноги павука були ушкоджені, але це, здавалось, тільки побільшило його лють. Ще одна нога безсило повисла. Павукові вже важко було упоратися з течією. Його відносило все далі. Нарешті Морель наважився вийти з струмка. Павук виліз слідом за ним і все ще намагався переслідувати. Але він кульгав помаленьку, і Морель таки спекався свого переслідувача і вже повагом пішов уперед.

— Битва скінчилась на користь людини, — сказав Морель, похитуючись від утоми. — Інакше й не могло бути. Інакше земна куля була б населена самими павуками!

Хоч був дуже стомлений, Морель пройшов ще з добрий кілометр, поки знайшов місце, де не було павуків; тут він упав на галявині, зовсім знесилений. Лігши на спину, він помітив, що сонце вже пройшло через зеніт.

“Спізнився на сніданок!..” — була його остання думка. Морель заснув міцним сном перевтомленої людини.

“…Сонце — величезний золотий павук, що перебігає по небу, і райдуга — його павутина. Я, Морель, перший відкрив це!”

“Що за нісенітниці лізуть мені в голову!” — подумав Морель і розплющив очі. Але він, мабуть, ще не зовсім прокинувся, бо те, що він побачив, могло бути тільки сном. Морель ніби спустився на дно океану. Крізь рожевуватий туман малювалися невиразні обриси зелених плям. У цьому тумані гойдались довгі смуги, наче то були гігантські змії. Величезна темна пляма, ніби планета, що зірвалася з орбіти, снувала в цій рожевувато-зеленій імлі, закриваючи собою мало не чверть усього поля зору. Найдивовижніше було те, що рух цієї темної плями скидався на метушливий біг павука.

Морель кілька хвилин спостерігав цей новий загадковий світ, нічого не розуміючи. “Невже я з глузду з’їхав? Чи це марення?” Він заплющував очі, розплющував знову, та видіння не зникало. Морель торкнувся рукою лоба. Він був вологий, але не дуже гарячий. Ні, це не марення. Рука Мореля зачепила окуляри, і планетоподібна чорна куля миттю закотилася за горизонт, розчистивши поле зору.

“Окуляри! Секрет розкривається просто”. Морель зняв окуляри і подивився на скельця. Вони запітніли і були вкриті павутинням. По лівому скельцю бігав маленький павучок.

“Так ось вона, планета, що зірвалася з своєї орбіти!” — усміхаючись подумав Морель, збиваючи пальцем павука і протираючи хусточкою скельця. Він надів окуляри й оглядівся. “Невже я ще не прокинувся?” Знову сон, але на цей раз сон напрочуд прекрасний.

Був вечір. Скісне проміння сонця золотило папороть і пальми праворуч від Мореля. Ліва сторона галявини поринула в синю тінь. Повітря, осяяне сонцем, світилося всіма кольорами райдуги, мов калейдоскоп. Ніби райдужна павутина “павука-сонця” розірвалась на дрібні часточки і закружляла вихором самоцвітів. Це був танок діамантів і алмазів. Кожен діамант був оповитий легким серпанком найніжніших кольорів. У безперервному русі вони розтинали повітря, змінюючи на шляху польоту барви, спалахуючи то густо-зеленим, то яскраво-червоним, то синім вогнем, і так швидко краяли повітря, що лишали за собою тільки світний слід. Фейерверк, калейдоскоп, північне сяйво, райдуга — ніщо не могло зрівнятися красою з цим чарівним видовищем танцю перлистої роси, блискотливих алмазів та летючих вогників…

Один з цих діамантів опустився на квітку. Туманна оболонка розсіялася. Склалися крильця, і Морель побачив маленьку непоказну пташку з єдиною яскравою плямою на оперенні. Колібрі! Та й після того, як таємниця розкрилась, Морель ще довго не міг відвести очей від повітряного танцю пернатих танцюристок.

Однак проза життя вже наполегливо стукала в двері. Морель відчув, що все тіло його свербить. Він поглянув на руки й побачив, що вони покусані москітами, а в шкіру вп’ялися маленькі червоні кліщі. Це повернуло Мореля до дійсності.