Адам нічогісінько про це не знав. З шаленою швидкістю промчав він по вулицях Парижа і зітхнув нарешті на повні груди, коли перед ним розгорнулися приміські поля, через які бігла стрічка шосе,

— Де гори? — запитав він Анатоля.

Анатоль, що куняв поруч, не міг одразу втямити, де він і про які гори запитує його Адам. На згадку про втечу хлопчика охопило радісне, хвилююче і моторошне почуття. Не раз мріяв він про втечу в далекі країни, про різні пригоди. І ось тепер його мрія здійснюється.

— Гори, — відповів він Адамові, — є такі: Піренеї, Альпи… Я бачив Альпи… Їхні вершини завжди вкриті снігом.

— Їдьмо в Альпи! — схвильовано промовив Адам.

— Але це далеко… Та й… Нас можуть затримати в дорозі.

— Ні, ми далеко… — безтурботно відповів Адам.

— А телефон? Поліція по телефону сповістить у всі міста, і нас можуть затримати.

Адам такого не сподівався. Він знав, як сховатися від небезпеки серед диких скель, укритих снігом і хвойними лісами, але як врятуватися від телефонів?

Анатоль не помилився. Уже в Корбелі, куди вони в’їхали на світанку, їх хотіли затримати.

Адам розвинув шалену швидкість і прорвав кордон поліцейських, які почали стріляти їм услід, цілячи в шини автомобіля. Одну шину було прострілено.

— Поглянь, чи видно погоню! — гукнув Адам через плече до Анатоля.

— Зараз ні, відстали…

Адам несподівано зупинив машину, схопив Анатоля і, висадивши з автомобіля, помчав далі по шосе.

— Адаме! Адаме!.. — кричав услід покинутий Анатоль, прикро, до сліз вражений несподіваною зрадою друга.

Адам не повернув автомобільного керма на крутому повороті і зненацька на повному ходу врізався в річку, здіймаючи каскади бризок. Джіпсі заскавчав од страху. Бризки, пара та бульбашки здійнялися над водою. Річка спокійно несла свої води, і тільки в тому місці, де щойно зникла машина з людиною та собакою, хвилі розходилися колами.

Анатоль заціпеніло стояв під накрапаючим дощем. Та це тривало кілька секунд, хоча вони й здалися Анатолеві нескінченними. Незабаром на поверхні води з’явився, одпирхуючись, мокрий Джіпсі, а слідом за собакою і Адам. Виринувши з води, він трьома помахами дужих рук доплив до берега. Стріпнувши, так само як і Джіпсі, з себе воду, Адам підбіг до Анатоля, посадив його собі на плечі і, не промовивши й слова, побіг до кущів.

— Тихо. Сиди. Пригнись.

Не встиг Анатоль отямитись, як па шосе почувся гул автомобіля. За кілька хвилин автомобіль з поліцейськими промчав у напрямі Мелена.

Коли машина зникла, Адам почав стрибати.

Анатоль нарешті зрозумів воєнну хитрість свого друга. Дощ змив сліди автомобільних шин, і поліцейські не помітили, де поділася машина. Цього разу вони були врятовані.

Час було подумати про сніданок. Анатоль страшенно зголоднів.

— Сиди, я скоро повернусь, — сказав Адам і пішов уздовж прибережних кущів.

Ціла година минула, перш ніж Анатоль почув Адамів посвист.

Адам ніс двох кроликів, а під полою — кілька шматків сухого дерева. Він кинув убитих кроликів, яких Джіпсі одразу ж почав обнюхувати, і заходився добувати вогонь, тручи один шматок дерева об другий. У залізних руках Адама робота спорилась. Незабаром Анатоль відчув запах горілого, показався димок, ще кілька швидких, сильних ритмічних рухів, — і спалахнуло полум’я. Анатоль смачно їв підсмажене на вогні кроляче м’ясо. Наслідуючи Адама, він розривав шматки м’яса руками.

Дощ ущух. Визирнуло сонце і висушило одяг на втікачах. Анатоль, стомлений усім пережитим, солодко заснув, Адам лежав па землі і, не зводячи очей, дивився в небо.

Нарешті над головою небо, а не гидка мертва біла стеля, де немає ні птахів, ні сонця, ні зірок, ні свіжого подиху вітерцю.

Адам мріяв про скоре побачення з горами. Хоча й не рідні, а все ж гори. І він був щасливий уперше за той час, відколи спустився з гір у долину, де живуть серед тисняви й метушні оці дивні люди, які віддають перевагу кам’яним ящикам перед просторами землі й неба.

Минали щасливі дні вільного, бродячого життя. Вдень утікачі спали в заростях біля річки, а вночі йшли на південний схід, де, на думку Анатоля, були гори.

Адам умів спати і водночас стежити за кожним звуком. Якщо Адамові здавалося, що звук загрозливий, його вуха починали ворушитися, і він прокидався. І їм щастило уникати зустрічей з людьми.

Проте доля небагато відміряла Адамові цих щасливих днів. Розпитуючи мешканців, поліція скоро встановила місце, де зник автомобіль. Переслідувачі дедалі тіснішим кільцем оточували утікачів.